Читати книгу - "Великий Мольн"

— Якщо вони в лісі, я їх напевне зустріну по дорозі, — мовив Мольн. — Я теж іду туди. Повернусь о пів на першу.

Мушбеф укляк на місці з роззявленим ротом.

— А ти не підеш зі мною? — спитав Огюстен, зупинившись на мить у дверях.

До похмурого класу влився струмінь зігрітого сонцем повітря і з ним — крики, голоси, пташиний щебет, дзенькіт відра, що вдарилося об цямрину, й ляскіт батога вдалині.

— Ні, — відповів я, незважаючи на велику спокусу, — я не можу, через пана Сереля… А ти біжи. Я з нетерпінням чекатиму на тебе.

Мольн зробив непевний рух і швидко вийшов, сповнений надії.

О десятій прийшов пан Серель, тепер він був не в чорному альпаковому сурдуті, а в плащі рибалки з великими кишенями на ґудзиках, у брилі й коротких лакованих гетрах, що стягували низ штанів. Гадаю, він анітрохи не здивувався, не заставши в класі своїх учнів. Він не став слухати Мушбефа, який утрете повторював слова, що їх сказали учні, покидаючи клас: «Якщо ми йому потрібні, хай сам приходить по нас!» Пан Серель лише скомандував:

— Швидко збирайтеся, беріть кашкети, і ми в свою чергу половимо цих руйнівників гнізд, як пуцьверінків… Франсуа, ти зможеш дійти до лісу?

Я сказав, що зможу, і ми вирушили в дорогу.

Ми зійшлися на тому, що Мушбеф поведе пана Сереля й правитиме для нього за своєрідного вабця. Він знав, у якому напрямі пішли руйнівники гнізд, тож мусив був час від часу горлати:

— Агов! Аго-ов! Жірода! Делаж! Де ви?.. Що там у вас?.. Ви щось знайшли?..

Що ж до мене, то, на превелику мою радість, мені доручили йти вздовж узлісся — на той випадок, якщо втікачі спробують дременути з цього боку.

Адже на нашому плані, поправленому мандрівним актором, на плані, який ми з Мольном знали майже напам'ять, саме десь тут, на узліссі, починалася накреслена пунктиром дорога, що вела до замку. А що, коли я знайду її!.. Я вже був майже певен, що ще до полудня опинюсь на дорозі до Загубленого Маєтку…

Чудова ця прогулянка!.. Тільки-но ми пройшли Гласі й обігнули Мулен, я полишив своїх двох супутників — пана Сереля, в якого був такий вигляд, ніби він вирушав на війну (я навіть підозрюю, що він поклав у кишеню старий пістолет), і цього зрадника Мушбефа.

Пройшовши путівцем, я небавом опинився на узліссі — вперше в житті сам, загублений серед полів, як отой вояка, що відстав від свого війська.

І ось мені уявляється, ніби тут десь зовсім поряд те таємниче щастя, яке одного чудового дня так ненадовго зблиснуло перед Мольном. У моєму розпорядженні цілий ранок, і я можу обстежити все узлісся, цей прохолодний і найзатишніший куток у наших краях; тим часом мій старший друг теж іде назустріч новим відкриттям. Ця місцевість нагадує річище пересохлого потоку. Я йду під низькими гілками дерев, чиїх назв не знаю; це, мабуть, вільха. Я щойно перестрибнув через огорожу в кінці стежки, і тепер переді мною стелиться поросла зеленою травою широка дорога, мовби струмуючи під весняними зеленими шатами; подеколи я наступаю на кропиву, толочу високу валеріану.

Вряди-годи я роблю кілька кроків по дрібному піску. В тиші чую щебет птаха — мені здається, що то соловейко, але, звісно, я помиляюсь, бо соловейки співають лише ввечері, — щебет птаха, який уперто повторює одну фразу; вона звучить для мене, як голос ранку, як шепіт у затінку, як чарівне запрошення заглибитися у вільхові кущі. Я не бачу цього птаха, але в мене таке враження, ніби він невідступно летить за мною, ховаючись у листі.

Ось і я вперше в своєму житті ступаю на шлях пригод! Тепер я шукаю вже не мушлі на березі річки під наглядом пана Сереля, не дикі орхідеї, чиїх прикмет не знає, либонь, сам учитель, і навіть не ту стару криницю на полі дядечка Мартена, глибоку, пересохлу, накриту гратчаткою криницю, яка так буйно заросла бур'яном, що кожного разу треба добряче понишпорити, перш ніж удасться її знайти… Я шукаю щось куди таємничіше. Я шукаю дорогу, про які пишуть у книжках, старовинну, повну перешкод дорогу, що її не знайшов украй стомлений принц. Знайти її можна лише вранці, коли в тебе нема ніяких нагальних справ, коли ти навіть не знаєш, котра зараз година… Невпевнено розгортаючи руками порослі густим листям гілки, ти раптом відкриваєш перед собою довгу тінисту алею, що закінчується вдалині крихітним світловим кружальцем.

Сповнений п'янкої надії, я раптом виходжу на якусь галявину; коли я отямлююсь, бачу: це звичайнісінька лука. Тож я й сам не помітив, як перетнув увесь Громадський ліс. А я ж завжди вважав, що він тягнеться хтозна-як далеко! Ось праворуч від мене, між стосами дров, — сторожка, схована, наче вулик, у затінку. На підвіконні сушаться дві пари панчіх… Коли минулими роками ми заходили до лісу, завжди казали, показуючи на світлову цятку в кінці неймовірно довгої темної просіки: «Там — сторожка, дім Баладьє». Але ми ніколи не діставалися до нього. Лише подеколи чули, як дехто казав, наче йшлося про єдину надзвичайну подорож: «Він дійшов аж до сторожки!»

І ось цього разу я дійшов аж до дому Баладьє — і нічого не знайшов.

У мене розболілася натомлена нога, й давалася взнаки спека, якої досі я не відчував; я вже боявся, що доведеться йти назад самому, коли раптом неподалік почув крик вабця пана Сереля — голос Мушбефа, а потім — інші голоси, що кликали мене…

Це був гурт з шести хлопців, серед яких лише зрадник Мушбеф мав вигляд переможця. Я побачив Жірода, Оберже, Делажа та інших учнів. Їх, заманених Мушбефом, схопив пан Серель чи тоді, коли вони лізли на дику вишню, що самотньо стояла посеред галявини, чи тієї хвилини, коли вони дерли гніздо зелених дятлів. Телепень Жірода з підпухлими очима, в засмальцьованій блузі сховав пташенят у себе за пазухою. Двом учням пощастило дременути від пана Сереля, — мабуть, то були Делаж і маленький Коффен. Спершу вони навперейми кидали всілякі образливі слова на адресу «Мушваша»[8], що відбивалися луною в лісі, але той, розгнівавшись і забувши про свою роль, з прикрістю крикнув їм у відповідь:

— Що ж, вам нема куди подітися, злазьте вниз! Тут пан Серель!

Тоді враз усе затихло, і хлопці зникли в