Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

Тим часом на легіон УСС сипались скарги та доноси від землевласників, не задоволених ходом «каральних» і «пацифістських» операцій. Вільгельму Габсбургу довелося давати пояснення в імператорських кабінетах Відня та Берліна. «Ніхто вже не надіявся його повороту», — пригадував М. Угрин-Безгрішний [45, с.49]. Василь Вишиваний повернувся, але не зумів переконати вище командування у необхідності подальшого перебування УСС на Єлисаветградщині. За словами Й. Гірняка, «не допомогли клопотання Василя Вишиваного, кволого нащадка Габсбургів» [10, с.73].

7 жовтня 1918 р. Легіон УСС отримав наказ передислокуватись на Буковину. Ф. Мелешко пригадував: «В помешканні полковника Вильчинського в Єлисаветі в пізні вечірні години 7-го жовтня було влаштовано прощальний раут головно на пошану Василя Вишиваного. Присутніх було кільканадцять визначніших старшин УСС-ів і, мабуть, з 10 осіб місцевих передових українців. Тоді Василь Вишиваний розповів нам, чому саме переводиться УСС-ів з Єлисаветградщини... Про себе він сказав, що дуже нерадо залишає Україну. Прощалися ми з УСС-ами, наче з рідними братами. За літо й УСС-и добре з нами, і взагалі з населенням, зійшлися й нерадо розлучались» [31, с.208].

Зворушливе прощання з «рідними гостями» запам'яталось місцевим жителям. С. Тобілевич писала: «Провожали їх селяне з усіх сел: верхами і пішки. Отаманови війська, якого так любили, зроблено овацію — урочистий похід в кількасот верхових, які зі своєї власної волі виїхали прощатись з отаманом і під звуки боевого маршу проводили весь поїзд до залізниці... Один по одному почали довгою стрічкою відходити військові поїзди. А коли вже затихли останні звуки пісні... то зробилося так пусто і сумно навколо, як тоді, коли навік минає щастя...» [44, с.27].

В усіх споминах колишніх УССтрільців говориться про якнайприхильніше ставлення до них з боку місцевих українців, а також про загальний глибокий жаль, що супроводжував їх, коли вони виїздили.

Йосип Гірняк писав у своїх «Споминах»: «українці Єлисаветської округи з жалем прощали стрілецтво, селяни з довкілля не жаліли плодів своєї праці, цілими валками вони везли хліб та сіль на станцію Шостаківка, виявляючи цим свою вдячність за братерську оборону населення від всякої воєнної пакості. Не одна сльоза сплила на дівочому обличчі, коли відходили поїзди з Шостаківки на Захід. І стрільці покидали рідну, привітну землю і її громадян з глибоким жалем і тяжким болем. За дуже короткий час свого перебування на Єлисаветградщині вони зуміли знайти стежини до сердець одноплемінників, яких досі ділили кордони. Не зважаючи на глибокі і суттєві різниці в поглядах на цілий ряд явищ психологічного і політичного характеру — брати все ж таки були братами, і того споріднення ніщо не могло знівелювати. Зустрічі УСС-ів з одноплемінниками були найсвітлішими подіями всього існування Легіону» [10, с.73].

Левко Лепкий згадував: «Кінчилось літо, а з ним кінчився і наш побут на степах Херсонщини. Ми з жалем покидали Україну. Понюхавши оцього степового євшан-зілля, заворожені просторами і овіяні українським вітром, ми з тугою озирались позад себе на тихі села розкинуті на балках, на задумчиві хутори над ставками і далекий Єлисаветград, що не одному з Усусів забрав тихий спокій душі. А жаліли за нами, також і ті, які пращали нас... й не диво, що цьому пращанню не було кінця, що деякі стрільці завертали ще з дороги, а деякі крадьком виривались вже з Чернівець — щоб ще раз поглянути „на карії очі, на місячні ночі“... Тужили всі за тим, що було, а минуло. Тужили стрільці, співаючи „Повій вітре з України, де покинув я дівчину“ і тужили коло Єлисавету дівчата, виспівуючи стрілецьку пісоньку „Хто ж нас поцілує“... Ми виїздили, а там починалось нове, починалась розруха. За побуту Українських Січових Стрільців тамошні почували себе безпечно і гарно — був лад, був спокій, було добре. Тепер хто його знає!.. З України долітали іноді цікаві вісти, а стрільці починали тепер замість Галичини їхати на відпустку там-туди. Був це дійсно тісний духовий, зв'язок, а програма „об'єднання“ одної нації на ділі почала реалізуватись» [28, с.85-86].

І. Іванець, колишній поручник УСС, писав: «Коли після повороту з Херсонщини Українські Січові Стрільці переїхали на Буковину, Роман Купчинський зложив пісню „Як Стрільці ішли з України“. На цій пісні, з тугою за херсонським соняшним небом та розлогими степами, кінчиться одна епоха Стрілецтва, якій на зміну прийши листопадові дні 1918 р., коли вже не було змоги не лише творити нових пісень, але й охоти співати давніх» [47, с. 127].

Один із відомих дослідників революційних процесів в Україні у 1917-1921 рр., Іван Кедрин (Іван Рудницький) вважав, що завдяки перебуванню стрільців на Єлисаветградщині влітку 1918 р. вони стали «дійсними соборниками своїм світоглядом, психікою, спільністю думок і почувань» [25, с.103].

Про подальші події на Єлисаветградщині після від'їзду легіону УСС розповідає Ф. Мелешко: «По відході УСС-ів із нашого повіту, ми спочатку дійсно почувалися ніби сироти. Головного захисту більше вже не мали й кожну хвилину могли чекати помсти від гетьманців. Мусили переходити на самооборону власними силами — Січовим куренем, що зміг постати головно тільки тому, що навколо Єлисавету були розташовані УСС-и. До всього ж активні свідомі українці, що тоді діяли, повинні були продовжувати ті національні діла, що були розпочаті УСС-ами... Аби ми мали в роках 1918-19 не дві з половиною тисячі УСС-ів, а 250 тисяч, то було б утримати в таких болях роджену Українську Соборну Народну Республіку. Нечисленна ж бригада УСС-ів тільки могла бути взірцем, як би мала виглядати велика модерна Українська Армія. По відході 8-го жовтня УСС-ів із Єлисаветщини, рівно через 46 днів, цебто 23-го листопаду, ми перевели майже безкровний переворот у Єлисаветі, а за ним і в цілому повіті. Стало можливим підготуватись до цього тому, що ми ціле літо перебували під охороною УСС-ів» [31, с.209].

Окремі згадки дають підстави припускати, що не