Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

- Обніми ж швидше свого старого батька, мій любий сине Омаре!

Лабакан дуже був схвильований таким незвичайним привітанням і упав в обійми. А на душі у його було одночасно і радісно, і соромно. Та не довго Лабакан радів і соромився. Коли він став і подивився назад, то угледів якогось парубка, що гнав з усієї сили коня і поспішав до колони. Довго не довелося пізнавати, і Лабакан зразу пізнав свою шкапу і Омара. Але кравцеві так сподобалось бути принцом, що його не злякав і Омар.

А Омар тим часом, махаючи хусткою, все ближче наближався до колони і кричав:

- Люде добрі! Почекайте! Одну хвилину! Одну хвилину! Я зараз! - Скочивши з коня, він сам забіг на бугор і, ледве переводячи дух, сказав: - Люде добрі! Що ви робите? Та хіба ви не бачите перед собою брехуна? Він не Омар! Я Омар! І ніхто на світі не має права видавати себе за мене!

Всі були здивовані, але найбільше здивувався старий батько, що жахливо переводив очі з одного на другого. Тоді Лабакан став говорити спокійним голосом:

- Царю і мій батьку рідний! Заспокойтесь і не звертайте ніякої уваги на цього парубка. Це, здається, божевільний кравець із Олександрії, Лабакан. Не гнівайтесь на нього, а пожалійте.

Обурений Омар хотів уже накинутись на кравця, але люде схопили його і заступили Лабакана. Тоді старий батько сказав:

- Правда, правда, мій дорогий сину, його слід зв’язати і посадити на верблюда. Може, ми чим-небудь і допоможемо нещасному.

Омар трошки заспокоївся. Він, ледве стримуючи сльози, сказав своєму батькові:

- О, батьку мій рідний! Моє серце говорить мені, що ти мій батько. Божусь тобі ім’ям моєї матері, що зараз мене чує.

- Хай нас Господь помилує,- сказав старий.- Він знову стратив розум.

Після цього він взяв Лабакана за руку і зійшов з ним з бугра. Обидва вони сіли на чудових коней, покритих коштовними попонами, і поїхали по степу. За ними рушили всі інші.

Нещасного ж Омара зв’язали, посадили на верблюда, добре прив’язали його до горба, і декілька юнаків поїхали поруч з ним, не зводячи з його очей.

Батько Омарів був Слауд, Вехабитинський султан. Довго у його не було дітей, нарешті Бог дав йому сина - радість й утіху на старість. Але ворожбити, яких він спитав про долю Омара, сказали, що йому загрожує небезпека від його ворогів і мине вона тільки тоді, коли Омарові наступить двадцять другий рік.

Тому султан доручив виховати свого хлопчика своєму вірному другові Ельфі-бею і скорився долі - побачити його тільки через двадцять один рік. Султан про все це розповів Лабаканові, і сам дивився і не міг надивитися на його.

Чутка про те, що повернувся принц Омар, швидко рознеслася по всій державі, і коли султан з Лабаканом в’їхали у свій край, люде ще здалеку зустріли їх радісними вигуками.

Скрізь вулицями тих міст, у яких їм доводилося побувати дорогою, стояли тріумфальні ворота, обвиті квітками і зеленим гіллям. На вікнах висіли найкращі килими, і народ славив і дякував Бога і його Пророка за те, що він зберіг і вернув їм такого прекрасного принца. Лабакан від радості не чув землі під собою і згорда поглядав на всіх. А бідний Омар, прив’язаний до верблюда, втрачав останню надію на щось краще, ніхто на його не звертав уваги, а коли хто і зацікавлювався бранцем, то вартові відповідали:

- Та це веземо божевільного кравця з Олександрії.

У самій столиці зустріли султана з сином ще пишніше. А султанша ждала і не могла діждатися свого коханого сина. Вона теж уже двадцять один рік, як не бачила Омара, хоч уві сні він ввижався їй щоночі, і вона так запам’ятала його обличчя, що, здавалось, пізнає його між тисячами. Звуки сурм і литавр, крики і тупіт коней все дужчали і дужчали, і ось уже розчиняється брама і в’їжджає султан зі своїм сином. Вибігла назустріч султанша, і султан, ведучи за руку Лабакана, сказав:

- Ось я веду тобі того, по кому ти так довго журилась і сумувала.

Але султанша, глянувши на Лабакана, сказала:

- Ні, це не мій син. Не його вві сні показував мені Пророк.

Коли султан завіряв матір, що вона помиляється, двері розчинились, і принц Омар, вирвавшись із рук вартових, вибіг і упав до ніг своєї матері.

- Тут я хочу умерти,- закричав він.- Вели убити мене, жорстокий батьку. Я не витерплю цього сорому.

Всі були здивовані цим і оточили Омара. Уже вартові хотіли схопити і знову зв’язати його, але султанша встала і подала знак рукою спинитися.

- Стійте,- сказала вона,- цей, і ніхто інший, справжній син. Так, тільки цей! Хоч мої очі його ніколи не бачили, але моє серце зразу вгадало і впізнало його.

Вартові вже хотіли відійти від Омара, але султан розгнівався і велів зв’язати божевільного.

- Я тут голова всьому! - закричав він не своїм голосом.- Тут нічого вірити бабським снам, а правді! - Потім він, показуючи на Лабакана, трохи спокійніше додав: - Ось мій син, він подав мені меча з власноручним підписом мого друга Ельфі.

- Та він його украв у мене! - закричав Омар.- Я мав необережність йому довіритись і заснути.

Розлютований султан звелів вивести силою Омара і зв’язати, а сам пішов з Лабаканом у свої покої. Султанша була без краю засмучена, думаючи, що їй уже ніколи не бачити свого рідного сина. Згодом вона заспокоїлась і стала вигадувати засоби, як султанові розкрити очі на правду. Це дійсно було нелегко зробити, бо той брехунець, що назвав себе Омаром, передав меча і зумів так гарно і докладно розказати султанові про все минуле життя принца, що той не міг не повірити.

Султанша покликала всіх людей, що їздили разом з султаном до колони ель-Серуйя, веліла їм розказати, як усе сталося, і стала радитись зі своїми рабинями.

Вони радили то те, то інше, але всі поради були ні до чого.

Тоді стара і розумна Мелексила сказала:

- Ясновельможна пані! Я чула, що той, хто передав меча, назвав Лабакана божевільним