Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

- Погляньте, Лабакан знову занісся за хмари! А яке обличчя у його! Кумедя, їй-богу!

Іноді в п’ятницю, себто в неділю магометан, коли люде, помолившись, ішли собі спокійно на роботу, Лабакан поважно виходив з мечеті, поводив навкруги очима і йшов по місту гордою поступ’ю.

Коли стрічалися з ним приятелі: «Здоров був», або «Як ся маєш, друже Лабакане», він тільки злегка кивав головою і йшов далі.

Часом господар любив пожартувати над Лабаканом і говорив:

- А в тебе, Лабакане, як я придивляюсь, тече кров принаймні якогось принца.

Лабакан несказанно радів і одповідав:

- А ви це, пане господарю, вже помітили? Я знаю про це давно.

Господар сміявся і не сердився на Лабакана, бо він був справді роботящий і гарний кравець.

Раз колись Селін, брат султана, заїхав на день в Олександрію і одіслав у майстерню господаря Лабакана своє убрання, щоб його трошки переробити. Звичайно, господар дав цю роботу Лабаканові. Увечері, коли всі розійшлися з майстерні, Лабакан став розглядати шите шовком та золотом убрання. Йому враз чомусь заманулося приміряти це убрання на себе. Що б же ви думали?! Убрання наче на його було пошите. «Ну, хіба я не справжній принц? - спитав він сам у себе.- Адже ж сам господар каже, що я народився принцом! Та й це убрання, певно, подарувала для мене якась добра чарівниця. Ну, звичайно, так! Інакше і не могло бути!» Лабакан часу не гаяв. Зібрав своє майно, перелічив копійки і подався з Олександрії. Та чого йому і лишатись в Олександрії, коли тут ніхто не визнає його за принца! Хіба що господар, але він так говорить, що не знаєш, чи він жартує, чи так і справді думає.

Але йти пішки було незручно, та й ніяково. Всі звертали увагу на це, а деякі посмілювались навіть насміхатися. Та й справді: де ж таки видано, щоб принц ішов пішки? Треба було купити коня! Але добрий кінь коштував дорого, та й небезпечно було їхати на ньому без звички. Тому Лабакан купив, і досить поцінно, шкапу і зліз на неї. Бідна шкапа ледве волочила ноги, але посувалась вперед, і Лабакан був щасливий. Незабаром до його пристав якийсь парубок, теж верхи на коні, і попросив дозволу їхати поруч. З розмови Лабакан довідався, що їм їхати зовсім по дорозі.

- Ну що ж, коли їдеш, то й їдь, буде веселіше,- сказав Лабакан.

Розбалакались. Парубок сказав, що звуть його Омаром і що він небіж Ельфі-бея, нещасного паші Каїра, і тепер мандрує по дорученню свого дядька. Лабакан був не такий щирий і дав тільки натяк парубкові, що він неабиякої крові і подорожує так собі, для власної розваги.

На другий день Лабакан спитав у парубка:

- А що ж тобі доручив дядько?

Парубок відповів:

- Я не знав своїх батьків, і мене виховував з самого дитинства Ельфі-бей, паша Каїра. Коли на Ельфі-бея напали вороги, смертельно поранили його і примусили тікати, він признався мені, що я син великого царя, що мій батько, боячись пророкувань якогось астролога, одвів мене на чужину і поклявся, що зустрінемось тільки тоді, коли мені буде двадцять два роки. Ельфі-бей не хотів сказати, як звуть мого батька, але велів на четвертий день місяця Рамадана, коли мені наступить двадцять другий рік, бути біля славної колони ель-Серуйя, що стоїть на схід від Олександрії. Там я мушу віддати меча людям і сказати: «Ось я, той, якого ви шукаєте». Люде закричать: «Хвала Пророкові, що зберіг тебе для нас». Я мушу піти за ними, і вони одведуть мене до батька.

Лабакан був дуже здивований і з заздрістю дивився на Омара. Ох, мовляв, чому мене доля народила на світ кравцем, коли я маю все потрібне для того, щоб бути справжнім принцом, а потім і царем.

Ці думки не давали спати Лабаканові усю ніч, і коли він уранці побачив Омара, що лежав і солодко спав поруч з ним, Лабакан став міркувати: чи не можна б було якось хитрощами одурити долю і стати Омаром. А за поясом у Омара був меч, по якому пізнають люде принца, недалеко пасся Омарів кінь... - варто лише вийняти меча, сісти на коня, і доля буде одурена! Лабакан так і зробив. Він тихенько вийняв меча, осідлав швидкого коня, ударив його в боки і понісся вітром по степу. Коли Омар прокинувся, кравець був уже далеко...

Це було в перший день місяця Рамадана, коли Лабакан украв меча і коня в принца, і на дорогу залишилось у його ще чотири дні. Хоча до колони можна було доїхати за два дні, та Лабакан гнав коня і щохвилини оглядався назад, але ніде по дорозі не вставала курява і Омара не було видко. На другий день надвечір кравець запримітив на горі колону, і серце його забилося, як ніколи. Хоча за два дні він міг все як слід обміркувати, але він не знав, що робити і як поводити себе. Став він себе впевняти, що він справжній принц, і йому стало веселіше.

Навкруги була пустиня. Лабакан спинив коня під пальмами і став ждати, що буде далі.

На другий день опівдні він угледів силу коней і верблюдів, що прямували до колони ель-Серуйя. Лабакан зразу догадався, що люде виїхали стрівати його, свого улюбленого принца. З якою приємністю він поїхав би зараз їм назустріч, але треба було ждати ще кілька годин. Швидше б погасав день, минала ніч і наступав ранок. Аж ось зійшло і вранішнє сонце. Лабакан схопився на ноги і став чепуритися: принц мусить бути неабиякий! Коли він згадав Омара, йому стало і ніяково, і боляче, але каятись було вже пізно. Лабакан сів на коня, ударив його і через декілька хвилин уже прив’язував його до дерева, а сам ішов на гору, до колони, де ждала його юрба. Коли він вийняв меча принца Омара, із юрби виступив якийсь дід з довгою сивою бородою. Все його убрання, шите золотом, і як сніг біла чалма, говорили за те, що цей дід - людина не проста. До його підійшов Лабакан, вклонився і, подаючи меча, сказав:

- Ось я, той, кого ви шукаєте.