Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Бігме, за одне літо більше знаним став між дулібів, аніж князь Келагаст, надто після того прикрого випадку, коли дійшло до того, що відшукалися позивачі на самого князя. Прийшли і сказали: «Князь і його мужі потравили своїми кіньми общинне поле. Самі ходили на лови чи частувалися по ловах, коней же лишили напризволяще, і ті коні геть знівечили посіви, те, на що общинний люд покладав свої надії. Най князь чи ті, що були з князем, повернуть нам наше».

Аби не трубили про те по всій верві і далі за верв’ю, звинуватив мужів, котрі були в одвіті за коней, і повелів їм повернути общині всі, що заподіяли, збитки, а щоб і мужі не вельми ремствували на нього, умовив князя дати збіжжя із своїх підклітей[35].

Вистачало, звичайно, й інших клопотів, окрім цих, — була ще вся земля Троянова і були в неї неспокійні сусіди. Та розбрат між людом дулібським і князем чи не найбільше завдавав йому клопоту і чи не найвище возніс його в очах поселян. Як і в очах Данаї. Удостовірилася, як він легко і мудро залагоджує позови скривджених на кривдників, як уміє вдовольнити одних та угомонити інших, і стала сама заходити до нього з своїми сумнівами чи кликати до себе й питатися ради, як бути їй в однім і як у другім ділі. Мала тоді літ під сорок, та коли ставала перед ним і бідкалася бідами землі чи своїми власними, не завважував великої одміни між тією Данаєю, що видів на вежиці[36] в часи земського віча, і тією, що пломеніла перед ним зараз. Однаково була ліпшою з-поміж усіх ліпотних і знаднішою серед усіх знадних.

«Таки справді літа не беруть її, — гадав, милуючись княгинею, — чи усе ще живу давнім зачудуванням її ліпотою і не помічаю одмін?»

За перших одвідин її теремка і світлої кліті[37] в теремку угомоняв себе тим, що це всього здається йому. Даная рада бачити в себе мужа, з яким може поділитися найсокровеннішим, і тому ясніє видом. А та ясність і молодить її. Та ось почав завважувати, що молодить княгиню радість, одначе не та, що думає. Присяйбіг, не та! Коли жде на нього, Світозара і жде, як завжди, на порозі, воістину зоріє. А настане час прощатися, бентежиться і помітно гасне.

«Не байдужа до мене чи як її розуміти? Га, невже не байдужа? Пробі, з якої б то речі? Вона ж на всі дванадцять літ старша за мене і заміжня. Ні, ні, то лиш здається так. То марення, хвороблива уява».

«А коли не марення? — осмикує інша думка. — Даная з усіх гожих гожа і з усіх ліпотних — найліпша, а що звідала за свій вік? Мезаміра втратила одразу по воседлі[38] і з Келагастом не зазнала ані радості, ані втіхи. Як зневажив по першім літі слюбного життя, так і залишилася до сьогодні покривдженою та зневаженою. Шукав молодших чи просто інших і втішався з іншими, її ж, княгиню і миловиду, топтав у багні, вважав за нізащо. Чи така могла не зітліти, ждучи сподіваного, і чи в такої могло не озватися жорстоко катоване і все ж не закатоване серце?»

«А вік? — вигулькує все та ж, націлена перечити й затята в своїх запереченнях думка. — А те, що є матір’ю он якого сина і якої доньки, що є жоною іншому? Чи ж він, стольник князя Келагаста, може посягнути на жону свого повелителя? Що скаже про те люд і що буде з князівством, з усією землею, де привідці йдуть блудом і дбають про перелюб[39], а не про злагоду і благодать?»

Серцем чув: мислі ці, здогад цей зродилися в ньому не з доброго дива. І розгубився, правдиво кажучи, злякався сам себе. Бо знав: коли те, про що зараз лише догадується, стане невідворотно явним, не вистоїть він перед Данаєю, піде на перелюб — куди покличе і чого захоче від нього Даная.

Мабуть, злякався цього і неабияк, бо перше, що вчинив, — зникнув із Волина. Вигадав невідкладну потребу, доволі далеку путь і зникнув.

«Гляди перегорить, — гадав собі, — доки їздитиму, вогонь її присухи[40]. Перегорить — і тим вичерпає себе, поставить усе і всіх на своє місце».

Не на день, на всі три седмиці зник із Данаїних очей, та тим не віддалив від себе Данаї, правдиво кажучи, прискорив своєю відсутністю те, що так чи інак мало вже статися.

Як об’явився по мандрах у дитинці[41] та спішився, не зважала на те, що поруч її челядь. Вибігла з терема (либонь, виглядала й завважила, коли об’явився біля воріт) й поспішила до нього властивою швидше жоні-поселянці, аніж княгині, спішною ходою.

— Вітаю княжича з щасливим поверненням! — мовила розчулено і тим своїм голосом відсторонила челядь, вивільнила для себе путь. Не кинулася стрімголов і не обняла, як обіймає злюбна жона мужа свого, коли повертається з походу. Спинилася за крок-два і так ясніла видом, таким потішеним щебетом защебетала, годі було й думати, що запідозрила його в чомусь. Вірила, як од’їздив, і зараз вірить: стольник дбав про закон і благодать у землі отців її, і коли відлучався так надовго в потребах землі і люду, значить, того вимагали потреби.

Якщо при челяді не визнавала за потрібне ховатися з своєю радістю, у теремі, за гостинним столом, і поготів не приховувала її. Сиділа супроти стольника, слухала його оповіді й зоріла сяєвом зорі-зоряниці, перепитувала щось і знов зоріла, чула його запевнення: на обводах їхньої землі мир і злагода, поміж люду також — і усміхалася усміхом Золотої Коси, Ненаглядної Краси.

— А в мене теж радість, — похвалилася. — Доня моя, Лілейка, відрада серця мого, уподобала вишивання і такий дар являє, такими ліпотними вигадками оздоблює вбрання своє, що мені дух спирає від утіхи безмежної. Звідки це в неї? Я не мала до вишивання схильності, мати моя також.

— Є ще ж рід мужа твого, княгине. І є, щоб знала, воля богів. Кого одним винагороджують, кого — іншим, а кого й зовсім обходять. Тебе неземною ліпотою, бач, винагородили, щирістю серця і доброзичливістю вдачі. Невже ще більшого хотіла? А що ж лишиться іншим? То ж,