Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

внутрішні переміни, які іноді можна побачити в дівчат після першого сексу. Думаю, це гордовитість, урочистість. Я хотіла, щоб вона знала. Я бачила, що Сюзен відчуває запаморочення від чогось. Не від алкоголю. Від чогось іншого. Її зіниці, здавалось, поглинули райдужну оболонку, шия вкрилася рум’янцем, неначе дивним коміром вікторіанського стилю.

Можливо, Сюзен відчувала якесь приховане розчарування, коли гра закінчилася, коли вона побачила, що я пішла з Расселом. Але, можливо, вона і передбачала це. Машина досі жевріла, шум вечірки розрізав темряву. Я відчувала, як ніч оберталася в мені, мов колесо.

— Коли вона перестане горіти? — запитала я.

Я не бачила її обличчя, але могла відчувати її і ніжну атмосферу між нами.

— Господь його знає, — відповіла вона. — Вранці?

Я простягла руки вперед і побачила, що при мерехтінні вони неначе вкриті лускою. Я схвально сприйняла спотворену картинку того, яким було на вигляд моє тіло. Я почула звук, схожий на запалювання мотоцикла, чиїсь сердиті вигуки — вони кинули пружинний матрац на вогонь, полум’я здійнялось і розширилося.

— Хочеш, можеш перекантуватись у моїй кімнаті, — сказала Сюзен. Її голос нічого не видавав. — Я не проти. Але ти маєш бути тут, якщо справді хочеш цього. Зрозуміла?

Сюзен запитувала мене ще щось. Як у тих казках, де ґобліни можуть зайти до будинку, тільки якщо жителі їх запросять. Момент перетину межі, Сюзен обережно будувала свої висловлювання — вона хотіла, щоб я їх повторила. Я кивнула і сказала, що зрозуміла. Проте я не могла зрозуміти, принаймні не зовсім. Я була в чужій сукні, в незнайомому місці і більше не могла нічого бачити. Припущення, що моє життя на порозі нового і незмінного щастя. Я думала про Конні з поблажливістю — вона була мила дівчинка, хіба ні — і навіть мої батько і мати підпали під моє великодушне світобачення, як постраждалі від жахливої незнайомої недуги. Промені фар мотоцикла знебарвлювали гілки дерев і освітлювали відкритий фундамент дому, чорного собаку, що нахилився над невидимим трофеєм. Хтось безкінечно крутив одну і ту саму пісню. «Ей, крихітко» — таким був перший рядок. Пісня повторювалася достатню кількість разів, щоб я почала тримати цю фразу в голові. «Ей, крихітко». Я прокручувала ці слова без особливих зусиль, неначе ганяла льодяником зі смаком лимону між зубами.

Частина друга

Коли я прокинулася, хвиля туману притислася до вікна, спальню наповнювало білосніжне світло. Знадобився якийсь час, щоб мене знову охопило розчарування і відомі факти — я в будинку Дена. Це його комод у кутку, його тумбочка зі скляною поверхнею. Його облямована сатиновою стрічкою ковдра, якою я накриваюся. Я згадала про Джуліана і Сашу, тонку стіну між нами. Я не хотіла думати про минулу ніч. Стогони Саші. Нечленороздільне, надмірне «Трахни мене трахнименетрахнимене», яке повторювалося стільки разів, що перестало мати значення.

Я втупилася в монотонність стелі. Вони були безтурботні, як і всі підлітки, і це пояснювало їхню поведінку цієї ночі. Та все ж. Я вирішила, що буде люб’язно з мого боку, якщо я зачекаю у своїй кімнаті, доки вони поїдуть до Гумбольта. Дам можливість щезнути, не змушуючи їх до ранкових проявів увічливості.

Як тільки я почула, що машина виїхала з гаража, я встала з ліжка. Будинок знову був моїм і хоч я очікувала на полегшення, я також була засмучена. Саша і Джуліан поїхали назустріч новим пригодам. Повернулись у вир більшого світу. Я швидко зітруся з їхньої пам’яті — жінка середнього віку в забутому домі — невеличка помітка в пам’яті, що ставатиме дедалі меншою, оскільки реальне життя рухатиме їх уперед. Я не усвідомлювала доти, яка я самотня. Чи це було щось більше, ніж просто самотність: можливо, відсутність погляду, спрямованого на мене. Хто б переймався, якби я припинила своє існування? Ці дурнуваті фрази я запам’ятала від Рассела — припинити своє існування, так він закликав нас зникати самим. І всі ми кивали, як золотаві ретрівери, реальність нашого існування робила нас зарозумілими, готовими зруйнувати те, що здавалось довговічним.

Я увімкнула чайник, відчинила вікно, щоб впустити холодне повітря. Я зібрала, як мені здалося, багато порожніх пляшок від пива — вони ще випивали, доки я спала?

Після того як я викинула сміття, зібравши пластик і свій непотріб, мій погляд зосередився на пошарпаних ділянках обледенілих рослин уздовж шосе. На пляжі неподалік туман почав розсіюватись, і я змогла побачити, як повільно рухалися хвилі. Скелі вгорі вицвілі і сухі. Гуляло зовсім мало людей, очевидно, всі в термобілизні. Більшість з них були з собаками — це був єдиний пляж в окрузі, де можна було вигулювати собак без повідка. Я кілька разів бачила одного і того самого чорного ротвейлера, його важкий біг підтюпцем. Нещодавно в Сан-Франциско пітбуль убив жінку. Чи не було дивним, що люди любили створінь, які могли завдати їм шкоди? Не вкладалось у голові, що, можливо, вони любили тварин сильніше саме за їх стриманість, за те, що ті дарували їм тимчасову безпеку.

Я поспішила назад усередину. Я не могла залишатись у будинку Дена вічно. Скоро мала з’явитися робота доглядальниці. Якою ж знайомою вона була для мене — привезти когось на терапію теплими водами. Сидіти в приймальні лікаря, читаючи статті про вплив сої на пухлини. Про те, що заповнювати свою тарілку варто всіма кольорами веселки. Про звичайну бажану брехню, трагізм у її нестачі. Невже хто-небудь вірить у це? Начебто яскравий спалах твоїх зусиль може відвернути смерть, червоним прапором відволікти увагу бика.

Чайник свистів, тож спершу я не почула, як Саша зайшла до кухні. Її несподівана присутність налякала мене.

— Доброго ранку, — сказала вона. Вздовж її щоки висохла смужка слини. Вона була одягнена в короткі шорти-треніки, її шкарпетки були в яскраво-рожеві цятки-символи, як я пізніше зрозуміла, то були черепи. Вона проковтнула, її рот вкривався нальотом після сну.

— Де Джуліан? — запитала вона.

Я намагалась приховати свій подив.

— Я чула, як нещодавно від’їхав автомобіль.

Вона підозріло глянула на мене.

— Що? — запитала вона.

— Хіба він тобі не сказав, що їде?

Саша помітила моє співчуття. Її обличчя напружилося.

— Звичайно, він казав мені, — сказала вона за мить. — Так, звичайно. Він повернеться завтра.

Тож він залишив її. Перше, що спало мені на думку, це гнів. Я не нянька. А тоді полегшення. Саша — дитина, і їй не варто було їхати з ним до Гумбольдта. Поїздка на квадроциклі через огорожі з колючого дроту, до якогось