Читати книгу - "Амадока"

Я продовжував умовляти себе, що можу зупинитися кожної миті, продовжував вдавати перед собою, ніби нічого не відбувається — і саме тому не зачинив дверей кабінету перед тим, як ми вперше почали злягатися. Я лише задер їй сукню, ми не роздягалися. Я залишався сидіти у своєму кріслі, вона сиділа на мені верхи, схилившись головою на плече, пластична й розімліла. Її мляві холодні долоні лежали на моїй шиї за розстібнутим коміром сорочки.

Але там, де наші тіла торкались, де вони терлись чутливими тканинами, температури, здавалося, зростали до рівнів, від яких здатні плавитись метали. М’язи її сідниць ритмічно напружувалися. Вона стискала мене з жадібністю, яка межувала з бажанням всотати й увібрати. Вона підставляла себе мені, ніби пропонувала її вбити.

Якоїсь миті до кабінету ввійшла котрась із медсестер. Я, спітнілий, нестямний, зустрівся з нею поглядом і побачив нас збоку. Медсестра смикнулась, позадкувала за двері, затраснула їх за собою. Я взяв Зою за волосся на потилиці і відтягнув її голову назад. Я подивився їй в очі. Тепер ми обоє були зіпсовані, отрута розтеклася тілом. Ми роз’єднали липкі тіла, які стали сплавами одне одного і більше не були тим, чим раніше.

*

Я подбав про помешкання, в якому ми могли зустрічатися. Воно було розташоване в сталінці на одній зі старих заглиблених вуличок Печерська, навпроти недавно збудованого готелю «Салют». Вуличка вигиналась вигадливим меандром, кілька разів стискаючись і утворюючи колінця. Стіна триповерхового будинку в одному з вузьких вигинів була увита диким виноградом, під багаторічними нашаруваннями якого не припиняли туркотіти голуби.

Ми кохалися під це туркотіння, під лопотіння крил у кімнаті з обдертими шпалерами і меблями зі столярних плит, облицьованих клеєною фанерою. Випірнувши нагору з підземного переходу дорогою на побачення, я щоразу обіцяв собі, що це вже востаннє, що я повинен усе зупинити.

Зоя чекала на мене в закутку поміж двох будинків. Я збуджувався, щойно побачивши здалеку її постать в чорному плащі, розгледівши пов’язки або пластирі на її обличчі. Вона стояла нерухомо і дивилася в одну точку. Про що вона думає, міркував я, намагаючись не розлучатися з цією здатністю, яка дедалі дужче марніла, заглушена шумом крови у вухах, пульсуванням у паху. Чи хотів би я справді дізнатися, про що вона думає?

Мене переслідувало відчуття, що я зустрічаюсь щоразу з іншою коханкою — і не лише через шви й набряки, не лише через зміни, які відбувалися з її обличчям унаслідок моїх операцій. При всій її незворушності, при всій відстороненості Зоя часто поводилася невпізнавано й непередбачувано. Минуло доволі багато часу, перш ніж вона почала по-справжньому всміхатися мені: не лише очима, а й устами, ротом, усім обличчям. Іноді вона просяювала, світилася безтурботністю. Я з подивом і полегшенням спостерігав у ній легкість — і чіплявся за це відчуття. Іноді вона скидала одяг неохоче і знуджено, і жодним зітханням не дозволяла мені впевнитись, що вона отримує задоволення. Часом після оргазму, коли я лежав поруч із нею і моя голова була повністю вільна від будь-яких думок, коли все, що я міг робити, це відчувати солодку втому в кінцівках, глибоке полегшення — вона дивилась на мене з неприхованою огидою і презирством. Часто мені здавалося, що вона зустрічається зі мною для того, аби скоїти з собою щось жахливе. Іноді — що вона сподівається від мене завагітніти. Бувало — я починав підозрювати, що обидві ці речі поєднуються в її голові в один моторошний, ненормальний план.

Вона то заливалася легковажним сміхом над будь-якою дурницею, то жартувала безжально й дотепно, то западала у глибоку апатію. Я не міг тоді витягнути з неї жодного слова і, можливо, анітрохи цього й не хотів. Вона починала скаржитися тоді на недосконалу форму виліпленого мною носа, на підборіддя, яке треба виправити, на недостатньо високі вилиці, на занадто тонкі губи. Ти повинен виправити свою помилку, шепотіла вона мені, міцно стискаючи ноги й вивертаючись. Добре, добре, як скажеш, обіцяв я, знерухомлюючи її руки, щоб вона перестала пручатися і мені заважати, щоб вона нарешті мене в себе впустила, щоб я нарешті міг у неї зануритися.

Котрийсь із разів, коли ми вже достатньо звикли одне до одного, але наші чуття все ще перебільшено пульсували, все бачилось налитим яскравими кольорами, аж очі боліли дивитись, і все сяяло пронизливо, приголомшуючи, вона почала говорити про себе. Вона лежала горілиць, розпластана, її спітніла шкіра лисніла засмагою, на животі висихали молочні краплини, втрачаючи забарвлення. Соски не були вже тепер твердими, вони спласли й розширилися. Нижній шар волосся, найближчий до шиї, той, який так дрібно кучерявився, був геть мокрим. І скроні її були мокрі, і над верхньою губою і на чолі виступали краплі вологи. Ми були липкі, навколо нас стояв такий густий запах, що його можна було би торкнутись. Я начепив окуляри і дивився на неї, підперши голову рукою. Вона провалювалась у сон, знеможена, намагаючись із ним боротись — у нас було мало часу, на неї чекали, на мене чекали, ми повинні були вже давно виходити з помешкання, вмиті й одягнені, витвережені. Але ми так і продовжували лежати на перському килимі. Тисячі бордових пелюсток перетікали одна в одну, розходились віялами, вростали у золоті павичеві пір’їни, з-під них мчали крихітні чорні постаті мисливців, що полювали на ланей і оленів, ті ховались у хащах, у сплетіннях брунатних лоз, у пахучих кущах, пагони яких були всіяні колючками; ніжна шкіра лані, поранена чи то стрілою меткого вершника, чи особливо гострою колючкою, висіяла цілу стежину кривавих орнаментів — і пальці моєї коханки, незважаючи на її погойдування на межі сну та дійсности, рухались уздовж цих слідів, то нишкнучи на мить, то продовжуючи обережне просування теплими ворсинками.

Вона вкотре напіврозплющила очі й поглянула на мене. Я спробував їй усміхнутись — у мені вже починало наростати нетерпіння, я вже починав сягати думками до свого зім’ятого одягу, до своїх шкарпеток, до сорочки, яка суворо вказувала на мене гострою стійкою комірця. Але вона не відповіла на мій усміх, усе ще перебуваючи деінде, у млосних глибинах, де час розтягується, де зовнішній бік життя і його рутинних ритуалів втрачає значення, а натомість проступає щось з-під масного намулу, якась відкрита слизова оболонка, ніжно-рожева і чутлива незахищена плоть. Я бачив це в її затуманених очах, і мені було лячно. Ніби ми на різних берегах — я не хочу зараз на її берег