Читати книгу - "Амадока"

і не можу перетягнути її на свій. Я відчув роздратування: мені хотілося відділитись, відокремитись. Її беззахисність відштовхувала, я волів уже повернутись до своїх справ, але водночас відчував нудотні ревнощі від того, що ми вже не разом, що вона продовжує залишатися там, що зараз вона для мене вже недоступна. Мені хотілось рвучко висмикнути її на поверхню, грубо й жорстоко. Завдати болю.

Знаєш, — сказала вона, домандрувавши пальцями до краю килима і запірнувши ними під його виворіт, — раніше я завжди хвилювалась і запитувала того, з ким була: як тобі? Я не надто мовчазна? Тебе не дратують мої зойки? Вони не нагадують тобі голос якоїсь дурної пташки? Мій запах не здається тобі нав’язливим? Мій запах не переслідує тебе багато годин, викликаючи неприємні думки? Тобі не хочеться якнайшвидше позбутись мого запаху? Якщо мій смак тобі не подобається, якщо він занадто різкий, то я не ображусь. Я не занадто ніжна і м’яка? Я не роблю тобі боляче? Я не надто близько до тебе пригортаюся? Це нічого, що я вкусила тебе за вухо? Ти пробачиш мене, що я спітніла? А зараз, із тобою, хоч я і не знаю, чи я не занадто мовчазна, і не знаю, чи мій голос не схожий тобі на зойки і схлипування тварини, не знаю, чи мій запах не в’їдається в твою шкіру надто надовго, чи тобі не доводиться віддирати його від себе потім жорсткою губкою, не знаю, що ти відчуваєш, мене куштуючи, але мені не хочеться тебе про це запитувати, не хочеться розпитувати тебе (хоч мені й цікаво — як я тобі, як тобі зі мною, яка я тобі на смак і на запах, на дотик, на вигляд, яка я тобі), тому що я не можу бути інакшою, тому що я нічого не можу змінити, тому що я з тобою тільки така, якою можу бути: з отакими зойками і схлипуваннями, отака спітніла й солона, отака волога і така липка, і я не можу не куштувати тебе язиком, коли роблю це, і коли я вгризаюсь у твоє плече зубами — то я не можу не вгризтись, і тому просто сенсу немає ні про що запитувати, бо навіть якщо тобі це не подобається, то я нічим не здатна зарадити, так уже воно і буде — і не інакше.

Може, це тому, що саме ти робиш мені справжнє обличчя, — сказала вона, підсуваючись ближче і торкаючись щокою мого плеча. — Ще трохи — і моє обличчя стане таким, яким повинно бути.

Від її слів про тих, із ким вона бувала раніше, від того, що ці слова означали для мене багатьох, надто багатьох, як на одне таке невелике і розгублене тіло, від того, що в моїй уяві негайно постав цілий натовп безликих чоловіків, яких вона вдовольняла ще до того, як почала вдовольняти мене, я зазнав раптового нападу ревнощів, від яких мене буквально скрутило.

Тоді я вперше запитав її, чи вона одружена. — Так, — відповіла вона, — я маю чоловіка. Він дуже добрий.

І потім почала розповідати про себе якісь уривки, окремі факти, які між собою геть не в’язались і які я сприймав з неабиякими труднощами, оскільки ревнощі так і не покидали мене. Вони затопили мене аж по горло й тисли на груди, і водночас надійшла нова хвиля збудження — набагато сильніша, безоглядніша, ніж навіть того першого разу, коли мій палець опинився у неї в роті. Я потягнувся за пледом і прикрився, щоб не видавати себе і свого приниження.

Вона розповіла, що з чоловіком її познайомив дід, який до того, як піти у відставку, обіймав високу посаду в 5-му управлінні органів. Що чоловік був дідовим підлеглим і, зрештою, залишається ним і досі, тому що в такого роду психологічному підпорядкуванні відставки не мають жодного значення. — Мій чоловік трохи схожий на Фауста, — сказала Зоя, — він колись підписав угоду кров’ю і про це не шкодує. Він добра людина.

На кого ж тоді схожий твій дід? — розсміявся я, вважаючи, що страшенно вдало пожартував. Але вона ніби не почула мого жарту. Продовжувала говорити далі.

Дід після відставки допоміг моєму чоловікові отримати посаду. Тепер він бореться зі злочинами, стежить за студентами, туристами, за радянськими громадянами й іноземними журналістами. Але його часто кличуть і з інших справ. Кажуть, у нього золоті руки.

Він приходить додому пізно ввечері, навіть у вихідні. Я тоді вже часто міцно сплю — або прикидаюсь. Він відчиняє двері і хвилину дивиться на мою спину, а тоді йде обробляти собі антисептиком розбиті кісточки правої руки. Якщо трапляється, що я ще читаю в ліжку, він просить мене обробити рани. Я кажу: — Коханий, твої попередні рани ще не загоїлись, а ти вже знову розбив собі руку. Ти зовсім себе не бережеш.

Він просить налити йому сто грамів, щоб якось витримати перекис. У нього незвично низький больовий поріг. — У тебе був дуже складний день? — запитую я його. Він киває, намагаючись не розкисати. (Не перекисати, — пожартував я. Зоя знову не зреагувала.)

Щодня цей конвеєр, — говорить мій чоловік, — вела вона розповідь. — Я хотів би вкладати у свою справу душу, я хотів би до кожної людини ставитись по-особливому, мати окремий підхід, як це роблять справжні спеціялісти. Як це робив твій дід.

Але хіба це можливо, якщо їх щодня така кількість: їх привозять, волочуть із зав’язаними руками, або вони приходять самі, отримавши від нас виклик, або навіть просто так, бажаючи вислужитись, попередити неминуче, щоби донести на когось, відвівши удар від себе.

І я щоразу кажу собі: так, Котлубаю, цього разу напружся, склади його психологічний портрет, вирізни його слабкості, його страхи, те, що для нього найважливіше у світі. Дій тонко й непомітно. Будь хитрим і підступним. Їж його живцем так, щоб він сам відламував від себе шматки м’яса, згодовував їх тобі і дякував. Так, як робив дід твоєї дружини. Ти зможеш, Котлубаю. Недаремно на тебе покладені такі надії.

Але часу на все це немає. Ти розумієш, кохана? Мені наказують ламати їх швидко й ефективно: вибити стілець, проламати ніс, розтрощити пальці. Мене кличуть лише у випадках, коли злочини по-справжньому серйозні, коли винного треба отримати негайно. Щойно доводиться діяти лагідно, сидіти з якоюсь цінною птахою впродовж усієї ночі, підлещуватись, обіцяти золоті гори, залякувати тільки словами — мене не кличуть. Кличуть Грека або Настича. Як ти думаєш, мене хочуть принизити?

І Зоя продовжувала розповідати, що вона змушена тоді заспокоювати свого чоловіка, запевняти його, що ніхто б не наважився його принижувати, що його поважають і бояться не менше, ніж поважають і бояться діда. —