Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Толік, ти що навмисне сюди повернув? - Андрій стояв біля друга, позаду автомобіля, і штовхав його. Вони загрузли в калюжі.
- Звідки я знаю, куди їхати. Навігатор не працює.
- Потрібно було повертати ліворуч. Ще й ця багнюка. Ми до завтрашнього дня не виберемося.
***
Найприємніше явище - це сон. Уві сні ми поводимося не так як у житті. Хтось уві сні сильний, хтось сміливий, хтось робить такі вчинки, які б не зробив на яву. Іноді може наснитися, що в тебе зайві пальці або ти вмієш літати. Часто у снах здійснюються мрії, але іноді й страхи. Але найприємніші сни, це коли нам сняться наші кохані...
Анжеліка повернула голову на бік і, примружившись, намагалася розплющити очі. Дівчина хотіла зрозуміти де вона. У голові ще трохи шуміло, і нило в потилиці. Спроба підняти голову, провалилася з потемнінням у власних очах.
Анжеліка вирішила трохи полежати і прийти до тями. Вона мовчки дивилася в стелю, зрозумівши, що все ще знаходилася в будинку монстра. Почала згадувати ситуацію з модною фіфою сварливою незнайомкою, яка мало не вбила її. Ця модель говорила якісь незрозумілі слова про водія, про те, що він не водій, а начальник охорони. Якщо це все правда, то Олег одружений чоловік… має діточок. А він між іншим щойно їй снився. Вперше за той час, що вони були разом. Це не правильно! Він не повинен снитися! Анжеліка не хотіла мріяти про одруженого красунчика. Вже більше не хотіла! Вона просто не мала на це права.
Дівчина згадала, що найближчим часом має прилетіти Бєлов, може навіть сьогодні. Вона вирішила не розлежуватися у його кімнатах, щоб не було проблем.
Анжеліка відчинила тихенько двері і висунула голову прислухаючись. Може ця божевільна модель десь поруч, знову нападе. Потрібно було уникати цієї жінки. Вона була трохи дивною, ревнувала до монстра. Невже і справді кохала чи… вона просто любила його гроші, і це все пояснювало її поведінку. Дівчина спустилася вниз. На подив у маєтку було тихо. Ні криків, ні лайки, ні Іванівни, ні Олега, ні тієї крикливої, сварливої незнайомки. Дивана та й годі.
- Де ж Олег подівся? - шепотіла собі під ніс дівчина. Вона стояла посередині великого холу, на кахлі. Тут трохи все нагадувало замок, особливо величезні широкі сходи вгору, якими й спустилася Анжеліка. - Я його як побачу то викажу все, що про нього думаю, - засмутилася. Вона зрозуміла, що остаточно закохалася. Остаточно і безповоротно. Але так не повинно бути. І взагалі, чому це з нею сталося? Чому доля така жорстока? Вона повинна перестати думати про нього.
- Чому ніхто мене не зустрічає?! - почувся чоловічий голос за спиною. - Така тиша в домі, вимерли всі, чи що?! - кричав він. Анжеліка злякалася, як ніколи, боялася повернутися до нього, адже голос його був чужим.
" Господи! Невже монстр! Прилетів таки!"
Дівчина взяла себе в руки і вирішила поговорити з ним, будь що буде. Тому що так тривати більше не повинно. Вона повільно поверталася і здавалося, що від страху не дихала. Тільки серце шалено калатало.
Поверталася і боялася побачити. А що, якщо це дійсно монстр.
- Доброго дня, красуне! Ти тут сама? А де всі?!
Перед дівчиною стояв чоловік років так шістдесяти, високий, широкоплечий, з трохи сивим волоссям біля скроні. На обличчі зморшки та невеличкий рубець над бровою, але нічого такого страшного, як Анжеліка думала, більше не було. Як не дивно, але він здався їй симпатичним. На монстра зовсім не був схожий, ще й усміхався. Анжеліка намагалася роздивитися його і зрозуміти, яке із двух очей скляне? І чи є взагалі той протез на нозі, про який говорив брат?
"Симпатичний монстр?"
" Веселий монстр?"
" Чи взагалі Монстр?!"
- Я ... - намагалася зв'язати пару слів Анжеліка. Вона не знала з чого починати цю розмову. Потрібно було просити, щоб відпустив, але як?
- Не бійся дівко, я тебе не з'їм, - знову він усміхнувся. - Я ж не монстр якийсь, щоб їсти таких красунь. - Чоловік явно помітив, як вона на нього злякано дивилася, тож все, що йому залишалося, так це жартувати, щоб розрядити напружену обстановку.
У цього чоловіка були дуже милі риси обличчя та на диво добрі очі. Карі очі. І що не мало важно, жодне з них не скляне. Він підійшов ближче, поставивши свою дорожню чорну сумку на коліщатках біля дверей. - Я години три тому прилетів. Ненавиджу літати. Жах!
- Ви Бєлов? - перебила його Анжеліка. Слова вирвалися від страху самі.
- Так ... Олександр Олександрович Бєлов, власною персоною, - чоловік зробив реверанс, нахилившись.
Анжеліка зрозуміла, що не помилялася. Це він - Бєлов!
- А я Зарудна Анжеліка, - вона гордо підняла підборіддя, і вирішила бути сильною. Не подавати виду, що боїться і що її трясе всю.
- Дуже приємно Зарудна Аежеліка, - Бєлов поцілував їй руку. - Дозволь зробити тобі комплімент - ти красуня, - Чоловік поводив себе так, ніби вперше чув її ім'я… або ж вдавав вигляд, що вперше чує його. І взагалі, поводився якось підозріло.
Дивний якийсь.
- Олександре Олександровичу, можна я поїду додому? Розумієте, виникла страшна помилка. Мій брат вічно в тих клятих боргах, ще й мене в це вплутав. А я між іншим проти всього цього. Я не за власної волі тут, мене змусили… привезли силою. Той дурнуватий Толік привіз, він своїх мізків немає, брата слухає.
- Цікаво, - розвів руки вбік. - Нічого не розумію, що ти мені кажеш, і який Толік… Взагалі-то, в цьому домі ніколи, нікого силою не тримали.
- Але ж мене тримають, - продовжувала дівчина відстоювати свої права за свободу.
- Ти під наркотою? Бо кажеш так, ніби тебе посадили в клітку, як ту лисицю. Вигадуєш якісь нісенітниці.
- Я не під наркотою. І я не в клітці.
- Я бачу, що не в ній, тож і запитую чи не під наркотою. Послухай, Анжеліка, я взагалі нічого не зрозумів з того, що ти мені сказала, але… Я впевнений, що твою невеличку проблемку можна вирішити. Потрібно тільки покликати когось. Де всі?! Микола Семенович?! - монстр крикнув що є сили. - Семенович!!!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Олександр. Її монстр, Влада Калина», після закриття браузера.