Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

З грошима у нас було скрутно. Ми так мало могли витрачати, бо гроші потрібні були, щоб поїхати трамваєм з дів­чатами. (Ми ніколи не витрачалися на трамвай для себе, воліючи ходити пішки.) Отож у цьому салуні ми хотіли якнайбільше мати за свої гроші. Ми попросили колоду карт і сіли біля столу та щось із годину грали в покер. За весь час Луїс почастував раз пивом, та я раз. Найдешевше питво, що коштувало десять центів на двох. Але ж яке марнотратство! І як ми шкодували цих грошей!

Ми роздивлялися на людей, які заходили до салуну. Це все були робітники середнього віку, а то й старі, переважно німці. Знайомі поміж себе, вони збиралися гуртками. З ними у нас було дуже мало спільного. Ми забракували цей салун і вийшли з нього з почуттям, що у нас пропав вечір, і прогайновано двадцять центів на непотрібне нам пиво.

Ми зробили ще кілька спроб іншими вечорами і нарешті натрапили на «Національ», салун на розі вулиць Десятої та Франкліна. Тут були підхожі люди, Луїс побачив одного чи двох своїх знайомих хлопців, я теж зустрів товаришів, з якими вчився разом у школі, коли ще бігав у коротких штанцях. Ми згадували минулі часи, розпитували один одного про спільних товаришів: де дівся той, або що робить той. І, звичайно, балакаючи ми випивали. Вони частували, а ми пили.

Потім, згідно зі звичаєм, ми теж частували. Але така бесіда коштувала сорок або п’ятдесят центів.

Ми почували, що якось пожвавішали після цього короткого вечора, проте витратили всі гроші, яких нам мусило вистачити на тиждень. Ми зовсім збанкротували. Але все ж таки вирішили, що цей салун саме для нас, лише треба, обережніше витрачатися на частування. Доведеться також заощаджувати, щоб якось прокрутитися тиждень. Ми не мали навіть грошей на трамвай. Тепер не вийде поїхати погуляти з двома дівчатами із Західного Окленда, яких ми вже запросили, маючи намір у них закохатися. Вони повинні були зустрітися з нами у місті наступного вечора, але ми не мали тепер потрібних грошей, щоб одвезти їх трамваєм додому. Як це трапляється з іншими людьми у фінансовій скруті, ми мусили зникнути на якийсь час з очей людських — принаймні, до суботньої виплати. Отже, ми з Луїсом зустрічалися в порожній стайні та, застебнувшись на всі ґудзики й з холоду зубами цокотівши, грали в покер та казино, щоб згаяти час нашого вигнання.

Тоді ми знов повернулися до салуну «Національ» і витрачали не більше, ніж треба було, щоб мати тепло і затишок. Іноді нам не щастило, так, одного разу ми поспіль двічі програли у Санчо Педро — грі на п’ять рук — на випивку. Цей програш визначав втрату від двадцяти п’яти до вісімдесяти центів, залежно від того, скільки грачів замовлять десятицентовий напій. Але в таких випадках ми тепер могли уникати поганих наслідків, бо нам дали в салуні кредит. Звичайно, це тільки відсувало далі день розрахунку і спокушало нас на більші витрати, ніж бувають при платі готівкою. Пам’ятаю, коли я потім на другу весну раптово залишив Окленд, щоб кинутись у вир життя, то лишився винний цьому власнику салуна один долар і сімдесят центів. Коли я, не швидко після того, повернувся — його вже не було. Я ще й досі винний йому цього долара та сімдесят центів, і якщо йому доведеться прочитати ці рядки — то хай знає, що я заплачу йому за першою його вимогою.

Оцей випадок із салуном «Національ» я навів, щоб показати, як спокушає, як вабить, як силоміць тягне Зелений Змій, коли суспільство так організоване, що на кожному ріжку вулиці стоїть салун. Ми з Луїсом були здорові юнаки. Ми не хотіли пити, та й не мали коштів на це. Але настав для нас скрутний час, і холод та дощ загнали нас у салун, де ми мусили витрачати частину наших злиденних заробітків на напої. Деякі критики скажуть нам, що ми могли піти до Спілки Християнської Молоді, до вечірньої школи, або ще до якихось гуртків молоді. Одповідь тільки одна — ми не пішли. Це факт, якого не можна відкинути. Ми не пішли. І сьогодні, в цю саму хвилину, є сотні тисяч хлопців, таких як Луїс та я: їх так само Зелений Змій вабить теплом та затишком, приязно вітає їх, бере за руку та починає виводити на свою облудну стежку.

XX

Джутова фабрика не виконала умови збільшити мені платню до долара з чвертю на день, і я, вільний з народження американський хлопець, якого предки брали участь у всіх війнах, починаючи з дореволюційної з індійцями, використав своє суверенне право на вільний контракт і покинув роботу.

Я все ще мав намір осісти на одному місці й почав шукати нової праці. Було ясно мені, що некваліфікована праця не оплачувала себе. Я мушу вибрати якийсь фах і я спинився на електротехніці. Потреба в електротехніках раз у раз зростала. Але як зробитись електротехніком? Я не мав грошей, щоб вступити до технічної школи або університету. До речі, я про школу багато й не думав. З мене була практична людина, яка жила у практичному світі. І я ще вірив у давні міти, що за моїх часів у спадок діставалися кожному американському хлопцеві.

Хлопець-човняр може зробитися президентом. Всякий хлопець, що дістане посаду в якійсь фірмі, коли він буде ощадливий, енергійний та тверезий, може, вивчивши своє діло й піднімаючись з шабля на щабель, зробитися врешті співучасником підприємства. Згодом він може стати й головою підприємства — це лише питання часу. Дуже часто — так оповідав міт — працьовиті, місці хлопці одружувались з дочками господарів. Я користувався таким успіхом у дівчат, що був цілком певний, що колись одружуся з донькою власника. Це поза всяким сумнівом. Усі хлопчаки в давніх американських мітах так одружувались, коли доходили віку.

Отже, я попрощався з усіма шляхами, що вели до пригод, і сміливо пішов до дирекції Оклендського трамваю. Я побачив самого директора у його власному кабінеті, так пишно вбраному, що ця пишнота мало не приголомшила мене. Але я розповів йому все щиро. Сказав, що хочу стати електротехніком, що я не боюся роботи, звик тяжко працювати, що йому досить лише глянути на мене, щоб побачити, який я дужий та зграбний. Сказав йому, що хочу засвоювати науку із самого початку і що хочу вкласти все своє життя в цю тільки справу, в цій тільки установі.

Директор зрадів, вислухавши мене. Він сказав, що я певно народився щасливим, і він вірить в мужність американського юнака, який прагне успіху в житті. Що ж, підприємці завжди раді таким юнакам, як я, але, на жаль, їх дуже мало. Моє бажання гідне й варте уваги, і він подбає, щоб у мене була змога здійснити його. (Слухаючи, серце мені калатало, і я думав, чи не з його дочкою одружуся.)

— Перед тим, як вийти на дорогу та вивчати найскладніші та найважчі деталі професії, — сказав