Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

— Але, — сказав він, — ви й самі добре бачите, що не можете зразу стати помічником електротехніка. Треба раніше добре попрацювати. Ви, справді, мусите засвоїти; всю науку із самого початку. В депо вашою першою роботою буде підмітати помешкання, мити вікна та взагалі дбати про охайність. І коли ви виявите себе задовольняюче, ви зможете стати за помічника електротехніка в депо.

Я не розумів, як це, підмітаючи та прибираючи помешкання, можна підготуватися на фах помічника електротехніка, але знав: у книжках написано, що всі хлопці починають з найбруднішої роботи та, на добрий кінець, робляться власниками підприємства.

— Коли виходити на працю? — опитав я, палко бажаючи якнайшвидше розпочати свою блискучу кар’єру.

— Але, — зауважив директор, — як ми з вами вже погодились, ви мусите починати з самого початку. Зразу ви не можете попасти в депо ні на яку роботу. Раніш ви мусите пройти через машиновий відділ як мастильник.

Серце мені тьохнуло, і на хвилинку я побачив, що просторінь поміж мною та його дочкою робиться завеликою. Та знов підбадьорився. Я буду кращим електротехніком, знаючи парові двигуни. Як мастильник у величезному машиновому відділі, я знатиму до найменших частин усі машини. Моя кар’єра знов засяяла — іще блискучіше аніж раніш.

— Коли мені виходити на працю? — спитав я.

— Але — казав директор — ви не можете сподіватися, щоб вас зразу прийняли до машинового відділу. До цього треба підготовитися. І, звичайно, пройти через кочегарку. Я певний, ви й самі це розумієте. І ви побачите, що навіть така дрібна справа, як підкидати в пічку вугілля, поставлена науково, що це не жарт якийсь. Чи ви знаєте, що ми зважуємо кожний фунт вугілля, яке випалюємо. Так ми дізнаємось про якість його. Ми знаємо до останньої пені витрати на кожну галузь продукції, знаємо, який кочегар найбільше витрачає палива, а який, з дурного розуму або недбайливості, найменше використовує вугілля, яке ми випалюємо. — Директор знов повеселішав. — Ви бачите, наскільки важлива оця маленька справа з вугіллям. Добре спізнавши її, ви станете кращим робітником, — ціннішим і для нас, і для себе. Тепер коли ви можете почати?

— Коли хочете, — хоробро відповів я. — Чим швидше, тим краще.

— Добре, — сказав він. — Приходьте завтра о сьомій годині ранку.

Мене прийняли й показали, що робити. Сказали також, скільки я мушу робити — десять годин на день, працювати щодня, у неділю і свята теж, і один день на місяць відпочинку. Платня тридцять доларів на місяць. Не було чого радіти. Рік перед цим, у консервній фабриці я одержував по долару за десятигодинний робочий день. Я потішав себе думкою, що причина такого малого заробітку, не зважаючи на мої роки та на мою силу, була в тому, що я все ще лишився некваліфікованим робітником. Але тепер інша справа. Я почав робити, щоб набути знання, мати фах, зробити собі кар’єру, здобути кращу долю та директорову дочку.

І я зразу пішов вірним шляхом — з самого початку. В цьому й була вся суть. Я возив вугілля кочегарам, а вони кидали його в пічку, де його енергія перетворювалася на пару, а пара в машиновому відділі перетворювалася на електричну енергію, яку й використовували. Ця розвозка вугілля й була початком, коли тільки директорові не спаде на думку послати мене до копалень, де здобувають вугілля, щоб я краще уявив собі, як здобувається електрична енергія для міських трамваїв.

Робота! Я побачив, що досі і не уявляв собі, що то є справжня робота, дарма, що колись працював нарівні з дорослими. Десятигодинний день! Я возив вугілля для денної та нічної зміни, працював і під час обіденної перер­ви, а проте ніколи не кінчав праці раніш, як о восьмій вечора. Працював від дванадцяти до тринадцяти годин на день, але мені не платили позачергових, як на консервній фабриці.

Можу зразу ж і виявити таємницю. Я справлявся за двох. До мене один дорослий, здоровий робітник працював у денній зміні, а другий такий же дорослий, здоровий робітник працював у нічній зміні. Вони отримували по сорок доларів на місяць. Директор, дбаючи за ощадність, переконав мене виконувати працю обох чоловіків за тридцять доларів у місяць. Я думав, що він зробить з мене електротехніка, а він ощаджував п’ятдесят доларів на місяць для підприємства.

Та я не знав, що заступаю двох чоловіків. Ніхто цього не казав мені. Навпаки, директор застеріг усіх, щоб хтось не проговорився. Як хоробро брався я до праці цього першого дня! Я працював із максимальною швидкістю, насипаючи залізну тачку вугіллям, везучи її до терезів, щоб зважити, а тоді до кочегарки, де перекидав її на залізний лист біля печі.

Робота! Я працював більше за тих двох чоловіків, яких заступав. Вони тільки возили вугілля та висипали його біля печі. Те саме й я робив для денної зміни, а для нічної мусив зсипати вугілля у купу під стінкою кочегарки. Кочегарка була надто мала. Її будували так, щоб і вночі підвозити вугілля. Тому я нагортав купу вугілля для нічної зміни все вище та вище, підпираючи її товстими дошками. Зверху цієї купи я мусив класти ще вугілля, підкидаючи його лопатою.

Я обливався потом, але не переставав працювати, хоч і почував себе знесиленим. До десятої години ранку, я витратив так багато енергії, що відчув голод і витяг два товсті шматки хліба з маслом зі своєї обіденної пайки. Стоячи, похапцем з’їв його, весь засипаний вугільним порохом; коліна мені тремтіли від утоми. До одинадцятої години я, в такий спосіб, з’їв увесь свій обід. Але що з того! Я побачив, що це дасть мені змогу працювати в обіденну перерву. І я працював так цілий день. Посутеніло, і я працював при електриці. Денна зміна кочегарів пішла, й пришла нічна зміна. Я пішов додому.

О пів на дев’яту я вмився, перемінив одежу і, голодний, весь тремтячи, ледве вліз до вагона трамваю. Додому мені було три милі. Я дістав дармового квитка з умовою, що можу сидіти, поки нема платного пасажира, який потребуватиме місця. Я сів у куточок на площадці і молився, щоб не було пасажира на моє місце. Але у вагоні швидко набилося повно людей, на півдорозі зайшла жінка, якій не було де сісти. Я хотів устати, але, на своє здивування, відчув, що не можу цього зробити. На мене весь час віяв холодний вітер, і моє виснажене тіло так і закостеніло у сидячий позі. За решту дороги я трохи розім’яв кістки та м’язи й став на приступці вагона. Та коли трамвай спинився на нашому ріжку, я ледве не впав на землю, сходячи.

Дошкандибавши додому, я зайшов у кухню. Поки мати лагодила вечерю, я допався до хліба з маслом. Але навіть не наївшись і не дочекавшись, поки мати засмажить м’ясо, я міцно заснув. Даремно мати намагалася розбудити мене вечеряти. Так і не добудилася. Разом з батьком вони втягли мене в кімнату, поклали на ліжко, роздягли та вкрили, і я, знеможений, спав мертвим сном. Уранці мене ледве добудились. Я був страшенно вимучений, а найгірше дошкуляло те, що попухли зап’ястки. Та