Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Снасті теж знайшлися, так що і рибки наловили. З запасом. На два дні напекли, щоб після вже не втрачати часу. Процедура готування відбувалася теж без відриву від руху. Для чого до корми байдака був прив'язаний пліт, а вже на ньому Полупуд особисто займався куховарством. Поки я з найсерйознішим виглядом тримав веслярів під прицілом пістолів і насуплених брів. Не знаю, як воно виглядало збоку, але Василь крадькома схвально покивав і навіть великого пальця показав. 

Втім, після наочної демонстрації моїх відьмацьких умінь, про бунт поки ніхто і не думав. Веслували старанно і смирно, як овечки. Намагаючись навіть ненароком зі мною очима не зустрічатись. А то, мало що я там вичитаю з їх минулого. І не про гріхи потаємні непокоїлися, — зрозуміло, що розбійник, то не співець церковного хору, — а про добро заховане на чорний день. Розлучатися з яким не бажав ніхто. Може, як і Тіпун, сподівалися відкупитися? Ну, то й нехай. Відібрати у приречених останню надію, — гарантовано отримати бунт. Втрачати нічого, а нагорода очевидна — швидка смерть у бою. 

Тож я сумлінно супився, морщив чоло, надимав уста, але не більше того.

Хазяйновитий Полупуд спершу наварив казан полби, а вже потім на вугіллі запік десяток найбільших рибин. Обернувши їх лопухами і обвалявши у глині. Цікавий, до речі, спосіб. Якщо все добре зробити, то потім можна розколоти отриману «запіканку» по ребру і отримати рибу в своєрідній мисці. Дуже зручно... Правда, поки я освоював цю премудрість, правильно «відкрити» блюдо зумів лише з третього разу. У двох перших випадках довелося вибирати з м'яса не тільки кістки, але і черепки. Але коли то було… Гай-гай… Наче в іншому житті. Хоча, насправді, минули не роки і навіть не місяці — всього лише декілька тижнів.

Далі просувалися без пригод і несподіванок. Тобто, взагалі нічого не відбувалося. День змінився на ніч, і ми злегка передрімати, щоб з ранку знову налягти на весла. І здавалося — плавням і шелюгам цим не буде ні кінця, ні краю. Цікаво, хто додумався обізвати цю безкраю болотисту водойму Великим Лугом? Безмежний — ось більш точне визначення. Хоча, я теж неправий — берега якраз були, кругом і всюди. Вузькими косами та мілинами. Часом — звивистими та довгими, а часом — всього зо п'ят кроків. Тільки-тільки вийти, ноги розім’яти. А за ними відразу починалася наступна протока чи заводь. Зовсім трішки поблискуюча дзеркальною гладдю і густо поросла очеретами.

І я вкотре починав думати, що ми більше ніколи не виберемося на сухе і не побачимо людей, а залишимося тут назавжди, як пара робінзонів з цілою купою «п'ятниць».

Але, ближче до вечора, мої побоювання розвіялися.

— Табань! — розпорядився керманич і пояснив Полупуду. — Все, припливли, тіпун мені на язик. Далі дороги немає... Вода закінчилася. Тільки багно і мочарі. Засмокче байдак так, що волами не витягнути.

— Не зрозумів?

— А що тут незрозуміло? Я привів байдак так близько до Січі, як зміг... з цього боку. Тим паче, з таким вантажем. Далі — мілководдя. Човником або вплав. Подобається тобі це чи ні... тіпун мені на язик.

Василь виліз на тюки, щоб озирнутися і саме в цю мить хтось неподалік гукнув:

— Пугу, пугу, пугу!

— Пугу, пугу, пугу! — широко посміхаючись, Полупуд підніс долоні до губ і відповів таким же знаком.

— Ким будеш? — відгукнувся все ще невидимий співрозмовник.

— Козак з Лугу! Сам не бачиш, чи що?

— Мало що я бачу... — резонно зауважив голос, і я тільки тепер розгледів козака, що причаївся в кроні кремезного дуба, чиє товсте гілля нависло над протокою. — Тетеря он вчора божився, що свиняче рило у вікні корчми бачив. У смушевій шапці та червоній свитці...

— Ти ж не в шинку, — не менше резонно відказав Полупуд. — Тверезий. Значить, очам вірити маєш.

— Твоя правда... — погодився козак. — От я і думаю, що ти за птиця? Звичаї, начебто, знаєш. Але пливеш не як усі люди, а з півдня. А в тому боці тільки бусурманське житло. І хлопці, що сидять у тебе на веслах, до лавок мотузами прив'язані, чисто галерники... Не по-християнськи. То що тепер скажеш?

— То такі хлопці, — відмахнувся Полупуд, — що і в кайдани закувати не завадило б. Коли прийдеш на майдан почастувати їх києм, згадаєш цю розмову. А що з боку моря йдемо, то і цьому причина знайдеться.

— Заблукали ми... Що тут такого? Теж злочин… І взагалі — Земля кругла, в який бік не піди — назад вернешся.

Я начебто неголосно, сам собі сказав, але чи то слух у дозорного був навдивовижу гострий, чи то звуки над водою розносяться занадто далеко, але запорожець почув і розреготався так заливисто, що ледь з дуба не завалився.

— Це хто з тобою, такий жартівник? З якого куреня будете, панове-товариші? Не впізнаю…

Полупуд смикнув себе за вус і показав мені за спиною кулак. Мовляв, не лізь поперед батька в пекло.

— Жартівник — то Петро Ангел. В учні пристав. Хоч і монастирського виховання, але кмітливий хлопчина. Ще усіма нами покомандує. А мене не впізнаєш, значить? Зате твоє обличчя знайоме. Не Грач Іван, часом?

— Чекай, чекай... — придивився той уважніше, приклавши долоню дашком. — Побий мене вража сила! Полупуд?! Василь?

— Ну, нарешті... — прогудів запорожець. — А то я вже хвилюватися почав, з якого дива мене давні товариші не впізнають. Начебто, бороди не відпустив і спідницю не надягнув.