Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

- Ти як? - невпевнено поцікавився він.

Даша показала жестами "окей" і втупилася у стелю.

- Дашо, вибач, я такий... ідіот, - почав говорити Женя. Розумів, що іншої можливості може не бути. - Я не знав, чому ти допомагаєш Менгеле, чому ти все це робиш і... не намагався дізнатися. Побачив, як ти щось підсипала Лізі в чай, і мені відразу дійшло, що це не з добрими намірами. Я тоді не розумів ні чорта, думав тобі просто помститися... і бляха, мені на ранок так соромно стало, це пиздець. Місця собі не знаходив, але все ніяк не міг зрозуміти... А потім випадково почув правду і знаєш, я себе зненавидів за те, що зробив. Ми тупо одне одного не так зрозуміли, але було вже пізно. Таке не прощають, але... Я повинен був це сказати.

Він не почув від неї відповіді. Мовчання саме по собі давило сильніше за крики, складно таке винести.

- Скажи що-небудь, - благав він. - Будь ласка.

- Помститися він мені хотів, - вона з останніх сил усміхнулася. - Міг би не перейматися. Життя мене вже за все покарало, подумаю про це, якщо виживу. І ти маєш рацію, ми одне одного не зрозуміли, обидва лайна накоїли й немає цьому прощення. Але я постараюся про все забути.

- Отже, мир? - Женя простягнув їй мізинець.

Даша відповіла на жест тільки для того, щоб поставити запитання, від якого він не відвернеться:

- Що в тебе з Христиною?

- Нічого, - він обернувся і побачив на собі пильний погляд Данила, який вийшов із кабінету директора. Женя відпустив її палець і швидко продовжив: - Я в курсі за ті накази Менгеле, вона мені про все розповіла, але не стала їх виконувати. Ми просто поставили однакові аватарки, щоб він переконався і все. Не було нічого.

Даша видихнула з полегшенням, радіючи, що хоч десь Менгеле помилився.

До них підійшов Данило. Навіть завис, побачивши їхнє потискання пальцями, але не став заглиблюватися в це, не той момент.

Тим паче до них прийшла і Соня.

- Я знайшла пару ампул, - сказала вона, поклавши їх Даші в руку. - Пий.

Школярка послухалася і коли їй уже нічого не загрожувало, Данило нарешті вирішив поставити запитання.

- Якого біса тут відбувається? - він глянув на кожного, зупинившись у підсумку на Жені. - І звідки тобі про це відомо?

- Я випадково підслухав, - однокласник встав з дивана.

- Виходить, заразив, - задумалася Соня. - Це той вірус, на який хворів Менгеле?

- Ти знала? - Даша повільно прийняла сидяче положення, розуміючи, наскільки сильно влипла.

- Через мене він і заразився, потім мене мало не заразив, - вона показала шрам на зап'ясті. - Вимагав зробити вакцину, а я не могла, тільки антидот.

- У нас стільки спільного, - дивувалася Даша, викликавши в подруги нервову посмішку. - Вакцину створити неможливо, так?

- Так... Вона існувала дуже давно, остання дісталася Менгеле.

- Та, яку я знайшла в бункері, - не питала й так розуміла.

- Ти вже була хвора? - Соня побачила як в очах подруги за одну секунду все рухнуло.

- Ні, але вже близько.

- Слухай, ти тільки не хвилюйся, - Соня взяла її за руки. - Я зроблю стільки антидоту, скільки буде потрібно. Тобі більше нічого не загрожує. Там нічого складного, потрібно підтримувати життєдіяльність організму штучним шляхом. Ми з тобою обов'язково щось придумаємо. Матеріали зі складу Войтека допоможуть.

Даша кивнула.

- Я відійду ненадовго, - Соня попрямувала до вчительської. - Потім усе обговоримо.

Після її зникнення виникло ще більше запитань, і мовчати Данило не мав наміру.

- Очманіти, - він сів на спинку дивана. - Тобто я тільки зараз дізнаюся, що ти смертельно хвора, - він не відривав очей від Даші.

- Я на урок, - видав Женя. За його різким тоном, здавалося, що він тікає. - Вам є про що поговорити.

Він зник на сходах, а Данило сповз зі спинки дивана вниз і опинився поруч із Дашею.

- Тобто я розповів тобі, що був смертельно хворий, відкрив усю душу, чому у відповідь ти не зробила так само? - в голосі звучали нотки звинувачення, хоча спокою й надії там було більше. Одному його голосу можна довірити все. - Чи ти думала, я зможу тебе пережити? Або що нам світить померти в один день і говорити правду сенсу немає? - він глянув в її очі. - Ну, звісно ж, ти так думала.

- Вибач, я хотіла сказати, але... - Даша похитала головою. Ніколи не замислювалася над тим, чого не уникнути. Здавалося, або вона житиме вічно, або все зникне в одну мить. Жоден із варіантів не змусив її повірити в серйозність ситуації. - Ти ж і сам розумієш, як це складно. Кому як не тобі про це знати? Я не хотіла, щоб ви думали, що я досі залежна від Менгеле. Від цього моя репутація зрадника тільки зросла б. Він заборонив мені говорити про це, зміг переконати, що крім нього мені ніхто не допоможе. Бо він був хворий сам і сказав, якщо про це хтось дізнається, він перестане давати мені ліки. І я повірила. Він здатний на все, я вже не знаю, чого від нього очікувати. Менгеле завжди дивував.