Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Вона намагалася виправдовуватися, але Данилу немає в чому її звинувачувати, він все розумів. Притиснув до себе, поцілував у маківку. Хотів захистити від усього світу, а вона впоралася сама.

- Якби ти тільки знала, що Соні все відомо про вірус, твоє життя могло б скластися по-іншому.

І Даша це розуміла, щодня перекручувала всілякі варіанти, не будь того вірусу, але вже нічого не змінити. Пізно мріяти про те, чого не буде, потрібно навчитися жити з тим, що є. І вона навчилася. Останніми днями навіть щасливішою стала.

- До речі, що там за вірус? - згадав Данило. - Ти постійно пила антидот, це не шкідливо для здоров'я?

- Вірус руйнує організм, антидот підтримує. Він не шкідливий.

Данило недовірливо кивнув.

- Я вже не знаю, чи варто цьому вірити. Жартувала про вічне життя, а сама вмирала.

- Ну досить, - вона стиснула губи. - Я тобі назвала всі причини, через які не казала правду. І ти мене нібито маєш зрозуміти, якщо вже в нас долі схожі.

- Я тебе розумію, - він узяв її за плечі. - Але все закінчилося, Менгеле більше немає і тобі нічого не загрожує. Можеш не боятися говорити правду і пам’ятай, що я завжди буду поруч.

- Добре.

- Підемо на урок?

- Ходімо, - вона неохоче встала з дивана.

Данило піднявся слідом, обняв її однією рукою за талію і повів прямо коридором.

- Даню, урок в іншій стороні, - Даша засміялася. - Нам нагору.

- Ми царі цього життя і самі вирішуємо, в який бік рухатися далі, - він зупинився. - Невже не хочеш прогулятися темними коридорами, де немає світла і людей? - він притиснув її до себе і поцілував.

- Хочу, - вона взяла його за руку і потягла в бік сходів.

178

- Шановні випускники! - почав свою промову новий директор Микола Володимирович, стоячи на сцені актової зали. - Від імені всього педагогічного колективу в цей важливий для всіх нас день хочу привітати вас із закінченням школи, а решту дітей - із закінченням навчального року. Для декого цей рік був по-справжньому важким, але ви все пережили, з чим я вас і вітаю, - мимоволі знайшов очима випускників, кому присвячувалися ці слова. - Сподіваюся, у вас залишаться приємні спогади про школу і цей день вам запам'ятається надовго. Попереду на вас чекає початок не менш важливого життєвого етапу, з яким, я впевнений, ви впораєтеся. Нехай надалі життя радує вас здобутками, розвитком і новими пізнаннями. Впевненості вам і успіху з майбутніми іспитами.

Почулися бурхливі оплески із залу, яких ще не чув жоден директор у цій школі, а за рік їх було три.

День, який усі так чекали та водночас ненавиділи, настав. Було важко усвідомлювати, що завтра випускники прокинуться по-справжньому дорослими людьми, для яких закінчилося дитинство. Але, перш ніж переступити цю межу, на них чекало ще одне випробування - іспити, що мають розпочатися найближчим часом. Лише після цього вирішено провести випускний і попрощатися остаточно.

Сьогодні на честь останнього дзвоника звичайна лінійка, яку через дощ було перенесено до актової зали. За традицією всі учні вбрані в парадну форму - чорний низ, білий верх, і особливий стиль для випускних класів - дівчата у формі з фартухами й бантами, хлопці в костюмах.

За сценарієм урочистості новий директор виголосив вітальну промову, виступили кілька номерів, зокрема одинадцятий клас із вальсом, потім почалося вручення атестатів. Це була найприємніша і водночас несподівана частина свята. Не всім учням були відомі останні новини, тому, коли на сцену покликали Микиту Порицького для отримання атестата, від подиву більшість присутніх роти повідкривали. Адже вони пам'ятали день, коли його забрали із петлею на шиї, деякі бачили особисто. А зараз він стоїть на сцені й позує для фото разом із новим директором, ніби нічого не сталося...

По закінченню концерту першою актову залу залишила Ольга. В задушливому приміщенні голова почала паморочитися, хотілося на свіже повітря, але злива не дозволила покинути школу.

Минуло кілька днів після загибелі чоловіка, а перестати носити чорний одяг вона так і не змогла. Здавалося, чорна сукня до колін і тканинний обідок такого ж кольору дадуть змогу злитися з натовпом і бути менш помітною. Зі своєю смертю він немов забрав частинку її душі й вже ніколи не відпустить.

Але Ольга була впевнена, що з усім упорається, поруч людина, яка її не кине, для якої вона завжди на першому місці. Слід було зрозуміти це дев'ятнадцять років тому, але тоді здавалося правильним зовсім інше. Вони зробили свій вибір. І ось до чого він призвів. Втратили близьких людей, яких не цінували при житті. А зараз їм ніби другий шанс дали, і вони нізащо його не упустять.

Стоячи біля вікна, Ольга поглядала в іншу частину холу на однокласників її покійної доньки, що здавалися найщасливішими людьми на світі. Вони сміялися, обіймалися, Микиту ледь не задушили на радощах. У неї й самій на душі так тепло стало. Чуже щастя заразне.  

- Досі не можу повірити! - вигукнула Марта, доторкаючись до передпліччя Микити. Звинувачувала кожного в його смерті, а виявляється він і не вмирав зовсім. - Вибач, Лізо, за ті мої слова. Ти ні в чому не винна.