Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

архаїчний земний протипожежний гідрант. Але важкеньке.

Коли Голден штовх нув цю штуку до трюмних дверей, то трохи

потрудився, щоб її зупинити.

А там, за бортом, обертався Ілус, і та його сердита брунатна

хмарність починала показувати якісь дірки-просвіти чогось

білого — й іноді проривалися навіть блакитні проблиски

тамтешнього океану. За якийсь час ця планета повернеться до

колишнього свого життя. Повернуться ящірки-дражнилки й

почнуть змагатися з людськими дітьми за життєвий простір… і

ті докучливі жучки, що вкусять людину й падають мертві. Дві

чужорідні біології, що б’ються за життєвий простір. Чи три? Чи

й чотири? Нічого такого, чого б не бачив Ілус за кілька

мільярдів років свого існування. Нова битва, але ж і та сама, що

точилася тут колись.

Голден поклав захищену пальчаткою правицю на пробу, що

плавала поруч, а шуєю показав на планету.

— Це ти, чоловіче. Це вже другий світ, котрий ти врятував. І

знову, і вкотре ми не годні бодай щось тобі за це запропонувати.

Я шкодую, що не був чемніший з тобою.

І він посміявся з самого себе, адже майже розчув, як старий

детектив сказав йому, в його мозку: «Цей мій похорон, мов

вікінга якого, це ж не все, що ти почуваєш!»

— Слушно! Побачимося вже на тому боці! — сказав Голден, дарма що не вірив у потойбічне життя. Що ж там, по смерті? А

нічого, крім нескінченної чорноти. Чи не так воно насправді?

Звісно, тут могла бути причетна й інопланетянська технологія, якої не вконтролюєш, але, можливо, чом ні, існує й ще щось. —

До побачення, друже!

Добряче штовхнув ту пробу, й вона поволі поплинула геть від

ко раб ля. Голден дивився, як вона все маліє, аж поки зробилася

крихітною цяточкою світла, відбитого від Ілусової зірки. А тоді

вона спалахнула на кілька секунд полум’ям короткого приводу й

тонесенькою рисочкою полетіла геть від планети. Голден

дочекався, коли й зовсім перестав бачити її, а тоді зачинив двері

вантажного трюму.

По тому, як шлюз завершив цикл закривання, Голден скинув

скафандра. Коли ж відчинилися внутрішні двері шлюзу, Наомі

вже чекала на нього.

— Привіт! — мовив він.

— Зробив? — запитала вона.

— Ага, ледве з гробів.

— То ходи до моєї кімнати, моряче! — запросила вона. — Є там

щось таке, що я хочу тобі показати.

* * *

вкри те потом. Наомі, довга й струнка, дрейфувала поруч нього, з

розпатланими після кохання косами. Він торкнувся пальцями

свого чолопка, чудуючись, що такими стирчаками позлипалася

його чуприна.

— Страшненький вигляд у мене? — спитав він.

— Їжаки — вони такі миленькі. А ти в порядку.

Великим пальцем ноги Наомі відштовхнулася від стінної

панелі й опинилася біля атмосферних регуляторів. Спрямувала

струмінь повітря на себе й на нього, й Голденова шкіра

забриніла, охоло джуючись.

— Здається мені, я вже ніколи не змию Ілуса з себе, — мовив

він за хвилю.

— А я два тижні прониділа в буцегарні. Кому з нас двох було

краще?

— Жаль, що ти там помучилась. І я в цьому винен.

— Ні, не ти в цьому винен. Просто не поталанило мені. А ти

знав, що цей безпеківець, Гевлок, був колегою Міллера на

Церері?

Голден легким доторком до ліжка обернувся до неї.

— Таке скажеш! Що й на голову не налазить.

— Ні, це правда. Ще до того, звісно, як ми з ним здибались.

— Жаль, що я цього не знав.

— Мо’, й ти його раніше десь там бачив, і це не химери.

— Мо’, й так, — сказав Голден і потягнувся, аж суглоби

залускотіли. — Але з цим покінчено безповоротно.

— А з чим саме?

— Із походами кудись без тебе. Коли я думав, що помру там, на

Ілусі, а ти загинеш на орбіті, й ми не зможемо навіть обнятися в

останню хвилину, то це було найгірше, що тільки міг я