Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

В останню хвилю я подумала про дешо друге. Якшо ти то зробиш тут-во і теперка, ти то зробиш не для Селени, подумала я. І не для хлопців ти то зробиш. Ти то зробиш лиш того, шо всі ті мацання три чи навіть більше місяців діялися в тебе під носом, а ти була надто дурна і не примічала. Якшо ти вже хочеш убити його, сісти в тюрму та видіти дітей лиш по суботах, то ліпше тобі розуміти, нашо ти то робиш. Не через то, шо він ліз до Селени, а через то, шо він тебе надурив і шо по-своїм ти така сама як Віра — найбільше за все не любиш, як тебе дурять.

Так я нарешті троха витверезіла. Око всередині не закри­лося, але пригасло і троха втратило силу. Я спробувала розкрити руку, шоби той шмат клена впав, але я його засильно стискала і ніби не могла відпустити. Мусіла другою рукою відривати перші два пальці, доки поліно не впало назад у ящик, а інші три пальці так і лишилися скручені, ніби далі трималися за нього. Прийшлося три-чотири рази згинати-розгинати пальці, доки їх не відпустило.

Далі підійшла до Джо і постукала його по плечі.

— Нам треба поговорити, — кажу я.

— То кажи, — каже він із-за газети. — Я тобі рота не затикаю.

— Я хочу, шоби ти на мене дивився, поки я говорю, — кажу я. — Відклади ті бомаги.

Він склав газету собі на колінах і подивився на мене.

— А тобі тепер, видно, ротяка не закривається, — каже він.

— Я за своїм ротом послідкую, — кажу я, — а ти послідкуй за своїми руками. Якшо нє, то будеш мати таку біду, шо і за сто літ не відбудеш.

Брови в нього підскочили, а сам він спитав, шо то таке означає.

— Означає, шо ти відчепишся від Селени, — кажу я.

Він так перемінився, ніби я коліном йому прямо в родинні дорогоцінності заїхала. То було найліпше в тій кепській справі, Енді, — лице Джо, як він взнав, шо попався. Він зблід, щелепа відвисла, а всьо тіло ніби дриґнулося в тім його старім дрантивім кріслі-гойдалці, як у людей, шо якраз засинають, а їх раптом якась погана думка спіткає.

Він спробував то списати, ніби в нього спину прихопило, але дурних не було. Він і троха пристидженим виглядав, але то йому не помогло. Навіть дурнуватому псюрі вистачає мозків виглядати пристидженим, як запопасти, шо він краде яйця з курника.

— Не розумію, ти про шо, — каже він.

— То шо ж ти так виглядаєш, ніби сам чорт тобі в штани заліз і яйця стиснув? — спиталася я.

Тут брови йому перекривилися.

— Якшо той засранець Джо-молодший шось на мене набріхує… — зачав він.

— Джо-молодший на тебе ні бе, ні ме, ні кукуріку не казав, — кажу я, — того, Джо, можеш перестати грати кіна. Мені Селена повіла. Вона мені всьо розказала — як пробувала тебе піддобрити після того, як я тебе дзбанком ввалила, як ти їй за то відплатив і шо ти сказав буде, якшо вона комусь розкаже.

— От брехачка мала! — каже він і кидає газету на підлогу, ніби то шось доказує. — Мала брехачка і зачепа шмарката! Зара’ як візьму ременяку, а як носа сюда поткне — якшо хоч посміє сюда ше раз сунутися…

Він зачав вставати. Я одною рукою штовхнула його назад в крісло. То страшне як легко — штовхнути людину, яка хоче встати з крісла-гойдалки. Мені аж дивно стало, як то легко. Аякже, менше ніж три хвилини тому я була готова макітру йому розквасити поліном, і, може, то теж якось подіяло.

Очі в нього звузилися до тонких щілин, і він сказав, шо ліпше мені з ним не дрочитися.

— Ти вже так раз зробила, — каже він, — але то не значить, шо можеш так обсмілюватися кожний раз, як схочеш.

Я й сама так само думала, і то недавно, але то був далеко не час про то йому сказати.

— Можеш ті баляси для дружків своїх приберегти, — сказала я замість того. — Зара’ ти маєш не балакати, а слухати… і добре чути, шо я тобі кажу, бо я не шуткую. Якшо ше хоч раз чіпнеш Селену, я тебе в тюрму штату відправлю за розтління дитини або зґвалтування неповнолітньої, залежно від того, за шо тебе довше в холодній тримати будуть.

То його зворохобило. Він знов розтулив писок і просто сидів каменем хвильку, втуплювався в мене.

— Та ти ніколи… — зачав він, а далі стих. Бо ввидів, шо я то зроблю. То він і став кривдуватися, роздув ту нижню губу так, шо вже далі нема куда. — Її то ти послухала, та’? — каже він. — А мене навіть не питалася, як то, Долорес.

— А ти маєш шо сказати? — спиталася я його у відповідь. — Як мужик, якому чотири роки до сорока не вистачає, просить свою чотирнадцятирічну малу скинути труси, шоби подивитися, скілько в неї волосся на манді виросло, то шо, тому хлопові є шо сказати?

— Їй за місяць п’ятнадцять буде, — каже він так, ніби то всьо міняє. То була ше та погань, я вам кажу.

— Ти себе хоч чуєш? — спиталася я. — Ти чуєш, шо ти своїм язиком таляпаєш?

Він ше троха дивився на мене, а далі нахилився і підняв з підлоги газету.

— Відчепися, Долорес, — каже він своїм найвдатнішим зобидженим голосом, пожалійте мене. — Хочу дочитати.

Я хтіла видерти ту срану газету йому з рук і кинути в морду, але якби я так зробила, всьо би дойшло до кервавої бійки, а я не хтіла, шоби діти — особливо Селена — зайшли і шось таке ввиділи. Того я просто потягнулася й опустила її, обережно, великим пальцем.

— Перше ти мені пообіцяєш, шо відчепишся від Селени, — сказала я, — шоби ми забули про цей гімнистий трафунок. Ти мені пообіцяєш, шо більше ніколи в житті її так не чіпатимеш.

— Долорес, не… — зачинає він.

— Пообіцяй мені, Джо, бо я тобі з життя зроблю пекло.

— Думаєш, ти мене тим настрашиш? — кричить він. — Ти, сука, мені останні п’ятнадцять років на пекло перетворила — морда твоя погана ховається перед твоїм паршивим характером! Як не до вподоби тобі, який я є, сама винна!

— Ти навіть не знаєш, шо таке пекло, — сказала я, — але як не пообіцяєш мені лишити її в спокої, я тобі добре покажу.

— Добре! — волає він. — Добре, обіцяю! Всьо! Маєш! Втішилася?

— Так, — кажу я, хоч не тішилася.

Він більше ніколи не зможе мене нічим втішити. Навіть якби зробив чудо з хлібинами й рибинами. Я запланувала до кінця року або забрати дітей з хати, або поховати його. Шо конкретно вийде, мене не сильно обходило, але я не хтіла, шоби він знав, шо шось йому грозить,