Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

я не здавався. Я зробив останню спробу допомогти йому, запитавши: чи не сподівається він зустріти усіх своїх дітей знову на Небесах? Однак моє питання викликало вибух сліз і на перший план вийшла головна причина його відчаю: він пояснив, що його діти, оскільки вони вмерли невинними страждальцями,[22] виявилися достойними найвищого місця в Раю, якого він, старий і грішний чоловік, не заслуговував. Я не погодився, заперечивши: «Хіба не можливо, рабине, що в тому, що ви пережили своїх дітей, і є сенс: ви можете очиститися роками страждань і, врешті, хоч і не такий невинний, як ваші діти, заслужите місце в Раю поряд із ними? Хіба ж не написано в Псалмах, що Бог зберігає усі ваші сльози?[23] Отже, можливо, жодне із ваших страждань не було даремним». Уперше за багато років він знайшов полегшення своїх страждань, поглянувши на них з нового погляду, який я зумів відкрити для нього.

Швидкоплинність життя

Вважають, що не тільки страждання, але й смерть позбавляє життя сенсу. Я ніколи не втомлюся повторювати, що тільки по-справжньому швидкоплинні аспекти життя — його єдині можливості; але, щойно здійснені, вони одразу перетворюються у реальність; вони врятовані й доставлені в минуле, у якому збережені від зникнення, позаяк у минулому ніщо не може зникнути назавжди, де все зберігається незмінним.

Таким чином, швидкоплинність нашого існування у жодному випадку не робить його безсенсовним. Але вона визначає нашу відповідальність; оскільки все залежить від реалізації нами по суті нетривалих можливостей. Людина повсякчас здійснює вибір із безлічі наявних можливостей; які з них будуть приречені на небуття, а які будуть здійснені? Який вибір буде зроблено раз і назавжди, наче безсмертний «відбиток на піску часу»? Будь-якої миті людина мусить вирішувати, на краще чи на гірше, що стане пам’ятником її існування.

Зазвичай людина бачить тільки стерню швидкоплинності й не помічає повних житниць минулого, у яких вона порятувала раз і назавжди усі свої діяння, свої радощі й свої страждання. Нічого не змінити і нічого не забрати. Я повинен сказати: те, що вже відбуте — це найпевніша форма буття.

Логотерапія, зважаючи на неминуче закінчення людського існування, є не песимістичною, а радше активізаційною. Щоб пояснити це образно, ми можемо сказати: песиміст нагадує людину, котра зі страхом і сумом поглядає на свій настінний календар, з якого щодня відриває сторінку і який щодня робиться тоншим. З іншого боку, людина, яка активно вирішує свої життєві проблеми, наче вириває з календаря чергову сторінку й охайно та ретельно її зберігає разом із попередніми, спочатку накидавши на ній кілька стислих нотаток. Людина з гордістю й радістю оглядає багатство, зібране у цих нотатках, бо це свідчення життя, прожитого уповні. Що це означатиме для людини, якщо вона помітить, що старіє? Чи має вона будь-який привід заздрити молодим людям, яких бачить, або ностальгувати над втраченою юністю? Для чого їй заздрити молоді? Через можливості, які мають молоді люди, те майбутнє, яке для неї вже позаду? «Ні, дякую, — думатиме людина. — Замість можливостей я маю у минулому вже доконане, не тільки реальність виконаної праці і здійсненного кохання, але й мужньо пережитих страждань. Цими стражданнями я найбільше пишаюся, хоч вони й не можуть викликати заздрощів».

Техніка логотерапії

Природний страх, як-от страх смерті, не можна вгамувати психодинамічною інтерпретацією; з іншого боку, невротичний страх, такий як агорафобія,[24] не можна зцілити філософським розумінням. Одначе в логотерапії розроблена особлива техніка для таких випадків. Щоб зрозуміти, що відбувається при застосуванні цієї техніки, розгляньмо спочатку стан, який часто притаманний невротичним особам, так зване тривожне передбачення. Для цього страху характерне те, що він спричиняє саме те, чого боїться пацієнт. Наприклад, особа, яка боїться почервоніти, коли входить до залюдненого приміщення, насправді більш схильна почервоніти за цих обставин. У цьому контексті можна доповнити прислів’я «Бажання — це батько думки»[25] іншим: «Страх — це мати події».

Доволі іронічно, якщо страх призводить саме до того, чого ми боїмося, так само надмірні прагнення унеможливлюють те, чого ми пристрасно бажаємо. Таке надмірне прагнення, або «гіперінтенція», як я його називаю, особливо часто спостерігається у випадках сексуальних неврозів. Що більше чоловік пнеться продемонструвати свою сексуальну потенцію або жінка — свою здатність до оргазму, то менше їм це вдається. Задоволення є, і повинне залишатися, побічним ефектом або бонусом, але воно руйнується та псується у тому ступені, у якому стає самоціллю.

Додатково до надмірного прагнення, описаного вище, надмірна увага, або ж «гіперрефлексія», як це називається у логотерапії, також може ставати патогенною (тобто призводити до захворювань). Ось клінічний випадок, який пояснить, що я маю на увазі. Молода жінка звернулася до мене зі скаргою на фригідність. Вона розповіла, що в дитинстві зазнала сексуальних домагань із боку батька. Однак цей травматичний досвід сам по собі не був причиною її сексуального неврозу, як було легко довести. З’ясувалося, що, читаючи популярну психоаналітичну літературу, пацієнтка постійно жила в боязкому очікуванні шкоди, яку травматичний досвід завдасть їй одного дня. Це тривожне передбачення закінчилося надмірним бажанням довести свою жіночність і посиленою увагою до себе замість партнера. Цього вистачило, щоб зробити пацієнтку нездатною до кульмінації сексуального задоволення, оскільки оргазм став об’єктом намірів і водночас об’єктом уваги, замість того щоб залишатися ненавмисним ефектом повної віддачі й поступливості своєму партнеру. Після короткого курсу логотерапії надмірна увага пацієнтки до себе і зацикленість на отриманні оргазму були, якщо скористатись ще одним логотерапевтичним терміном, «дерефлектовані» (тобто були усунені умовні рефлекси). Коли її увага перейшла на відповідний об’єкт, тобто на її партнера, оргазм спонтанно встановився.[26]

Логотерапія засновує свої техніки, названі «парадоксальними намірами», на тому подвійному факті, що страх спричиняє те, чого людина боїться, а гіперінтенція унеможливлює те, чого вона бажає. Я описав парадоксальні наміри німецькою ще в 1939 році.[27] Згідно з цією методикою пацієнту з фобією пропонують хоча б на мить запрагнути того, чого він боїться.

Дозвольте мені пригадати один випадок. Молодий лікар консультувався зі мною щодо свого страху спітніти. Коли б він не боявся спітніти, його тривожного передбачення виявлялося досить, щоб викликати рясне потовиділення. Щоб розірвати це коло, я порадив пацієнту під час події, де він міг спітніти, відважитися визнати, як сильно він може спітніти. За тиждень він повернувся, щоб повідомити: щойно він зустрічав людину, чия присутність викликала тривожне передбачення, то казав собі: «Раніше з мене стікав літр поту, а зараз стече щонайменше десять». Як наслідок, після страждання від своєї фобії протягом чотирьох років він набув здатності, після одного сеансу, цілком звільнитися від проблеми протягом тижня.

Читач зауважить, що ця процедура складається