Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

Така процедура, одначе, використовує специфічну людську здатність поглянути на себе збоку із гумором. Ця основна здатність абстрагуватися від себе реалізується, коли б не застосовували логотерапевтичну процедуру, що називається парадоксальним наміром. У той самий час пацієнт навчається звіддаля дивитися на власний невроз. Твердження, співзвучне з цим, можна знайти у книжці Ґордона В. Оллпорта «Індивідуум і його релігія»: «Невротик, який вчиться сміятися над собою, вчиться керувати собою і, можливо, одужує»[28]. Парадоксальні наміри — це емпіричне підтвердження й клінічне застосування оллпортівського твердження.

Ще кілька випадків можуть слугувати роз’ясненню цього методу. Наш пацієнт працював діловодом, і його лікувало чимало лікарів у різних клініках без терапевтичного успіху. Коли він потрапив до мого шпитального відділу, він був на межі відчаю, зізнаючись, що перебуває за крок до самогубства. Декілька років він потерпав від графоспазму,[29] який так посилився, що виникла загроза втрати роботи. Отож лише негайна, швидка терапія могла виправити ситуацію. На початку лікування лікар Ева Коздера порекомендувала цьому пацієнтові чинити інакше, ніж зазвичай; замість того, щоб намагатися писати якнайохайніше і якнайрозбірливіше, писати найгірші з можливих закарлючок. Йому порадили сказати собі: «А зараз я покажу людям, який із мене писака!» І тої миті, коли він навмисне намагався мазгуляти абияк, він виявився не здатним на це. «Я спробував писати нерозбірливими карлючками. Але просто не міг», — розповів він наступного дня. За сорок вісім годин пацієнт звільнився від графоспазму і протягом періоду спостереження не потерпав від нього. Він знову щаслива людина і цілком здатен працювати.

Про подібний випадок, коли, однак, ішлося не про писання, а про мову, повідомив мені колега з ларингологічного відділення Віденської поліклінічної лікарні. Це був найважчий випадок затинання, що траплявся йому за багато років практики. Ніколи в житті, відколи недоріка себе пригадував, він не був вільний від проблеми затинання, навіть на мить. Це трапилося, коли пацієнту було дванадцять років і він вирішив проїхатися на підніжці трамвая безбілетником. Упійманий кондуктором, хлопець вирішив, що єдиний спосіб урятуватися — викликати співчуття, отож спробував продемонструвати, що він лише бідолашний недоріка. Але коли він спробував затинатися, не зміг цього зробити. Він несвідомо застосував парадоксальний намір, хоча й не для терапевтичної мети.

Однак ці приклади не мають залишити враження, що парадоксальні наміри ефективні лише в моносимптоматичних[30] випадках. Застосовуючи цю логотерапевтичну техніку, мій персонал у Віденській поліклінічній лікарні досягав успіхів навіть у лікуванні обсесивно-компульсивних розладів[31] найважчого ступеня та тривалості. Можу покликатися на приклад шістдесятип’ятирічної жінки, яка шістдесят років потерпала від неврозу компульсивного миття рук. Доктор Ева Коздера почала логотерапевтичне лікування методом парадоксальних намірів, і за два місяці пацієнтка змогла провадити нормальне життя. Потрапивши до неврологічного відділення Віденської поліклінічної лікарні, вона зізнавалася: «Життя для мене було пеклом». Одержима своєю нав’язливою ідеєю і бактеріофобією, вона залишалася весь день у ліжку, не здатна виконувати жодних хатніх обов’язків. Не можна сказати, що вона цілком звільнилася від симптомів, оскільки нав’язлива ідея подеколи оволодівала нею. Однак вона, за власним визнанням, може «жартувати про це», тобто застосовувати парадоксальний намір.

Парадоксальні наміри можна також застосовувати для лікування розладів сну. Страх безсоння[32] призводить до гіперінтенції заснути, яка, своєю чергою, заважає пацієнту поринути в сон. Щоб подолати цей страх, я зазвичай раджу пацієнтам не намагатися заснути, а радше чинити навпаки — не спати якнайдовше. Іншими словами, гіперінтенцію заснути, яка викликає тривожне передчуття, що цього зробити не вдасться, витісняє парадоксальний намір не заснути, невдовзі за яким приходить сон.

Парадоксальні наміри — це не панацея. Хоча це корисне знаряддя в лікуванні обсесивно-компульсивних станів і фобій, особливо у випадках, в основі яких лежить тривожне очікування. Більш за те, не варто висновувати, що короткотермінова терапія обов’язково закінчується короткотривалим ефектом. Одна із «найпоширеніших ілюзій фройдистської ортодоксії», цитуючи Еміля А. Ґутгайля, «полягає в тому, що тривалість результатів залежить від тривалості терапії».[33] У моїй картотеці, наприклад, є звіти про випадки лікування пацієнтів, до яких парадоксальні наміри застосовувалися понад двадцять років тому; терапевтичний ефект, поза тим, виявився постійним.

Один із найбільш дивовижних фактів — це те, що парадоксальні наміри ефективні незалежно від етіологічної основи випадку. Це підтверджує зауваження, якось висловлене Едіт Вайсскопф-Джоелсон: «Хоча традиційна психотерапія наполягає на тому, що терапевтичні заходи мають базуватися на визначенні етіології, не виключено, що певні фактори можуть спричиняти неврози в ранньому дитинстві й абсолютно інші фактори можуть звільнити від неврозу у дорослому віці».[34]

Що стосується справжніх причин неврозів, окрім конституційних елементів, соматичних або психічних за природою, такі механізми зворотного зв’язку, як тривожне передбачення, видаються головним патогенним фактором. Цей симптом викликає фобію, фобія збуджує симптом, а симптом, своєю чергою, підсилює фобію. Подібний ланцюг подій, однак, можна спостерігати в обсесивно-компульсивних випадках, коли пацієнт бореться з ідеями, що ними одержимий.[35] Однак таким чином він лише підживлює їх, оскільки тиск викликає зворотний тиск. І знову ж таки симптом посилюється! З іншого боку, щойно пацієнт припиняє боротися із своєю одержимістю і натомість намагається висміяти її, ставлячись до неї з іронією — застосовуючи парадоксальні наміри — порочне коло розірване, симптоми слабшають і зрештою щезають. У вдалих випадках, коли відсутній екзистенційний вакуум, пацієнту не тільки вдається висміювати свої невротичні страхи, але й зрештою повністю ігнорувати їх.

Як ми бачимо, тривожному очікуванню мають протидіяти парадоксальні наміри; гіперінтенції, так само як гіперрефлексії, має протидіяти дерефлексія; дерефлексія однак, неможлива без орієнтації пацієнта на його особливе покликання і місію в житті.[36]

Самоцентрованість невротика, жаль це чи зневага до себе, не розриває порочного кола; ключ до лікування — самотрансцендентність!

Колективний невроз

Кожному віку властивий власний колективний невроз, і кожному віку потрібна власна психотерапія, щоб із ним впоратися. Екзистенційний вакуум, який є масовим неврозом нашого часу, можна описати як особисту й особистісну форму нігілізму; а нігілізм можна описати як ствердження беззмістовності буття. Психотерапія, одначе, ніколи не спроможеться впоратись із таким станом справ у масовому масштабі, якщо не звільнитися від впливу сучасних тенденцій нігілістичної філософії; у іншому випадку вона стане радше симптомом масового неврозу, а не ймовірним зціленням від нього. Психотерапія буде не тільки віддзеркалювати нігілістичну філософію, але також, навіть мимохіть, вселяти в пацієнта карикатурне, а не правдиве бачення людини.

Насамперед існує небезпека, пов’язана із вченнями про людську обмеженість, з теорією, що людина є лише продуктом біологічних, психологічних та соціальних умов, або ж продуктом спадковості й оточення. Такий погляд сприяє невротичному переконанню, що