Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

— Що ти мелеш? — вигукнув батько. — Перестань!

— Листа опущено в поштову скриньку сьогодні вранці або вчора ввечері. Зрештою, навіщо ці погрози?

— Може, віднині потрібно розділити цю справу на дві самостійні, Жане-Луї? — спитав батько. — Чи, бува, не на це натякає та загадкова особа, що написала нам листа?

— Хай там хоч що, а в нас є певні плани, і завтра вранці ми з Жакліною сідаємо на поїзд, — рішуче заявив Жан-Луї.

— Я сказав усе, що мав сказати з цього приводу, — зауважив Жорж Маршан. — Усё ж таки цей лист мав би тебе застерегти. Якщо це не просто якийсь жарт. Будь обережний.

Жарт?.. Жан-Луї пішов спати.

Вранці, їдучи в таксі на вокзал, він розповів про не звичайного листа Жакліні.

— Ти взяв його з собою? — поцікавилася дівчина.

— Навіщо він мені?

— Може б, я впізнала почерк. Кажеш, він написаний жіночою рукою?

— Якщо тільки почерк не змінений навмисне. Тобі щось спливло на гадку?

Дівчина лише знизала плечима.

— Думаєш про когось з Персака? — допитувався він.

— Ні, ні, про когось конкретного не думаю, звісно. Лишень почерк міг би, можливо, щось підказати. Паризький штемпель ще не доводить, що цей лист не прийшов звідкись-інде.

— Що ти маєш на увазі?

— Більше нічого.

— Попрошу, щоб тато надіслав мені фотокопію.

— Добре зробиш.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Через Каор проходило два поїзди, що вирушали з Парижа через двадцять хвилин один за одним. Поштовхавшися в чималенькій черзі, Жан-Луї з Жакліною дістали квитки на перший. В Каорі з поїзда зійшли по обіді й мали намір якомога швидше вирушити до Персака. Ішли проспектом, що перетинав Вокзальну площу, п напрямку до центру міста. Неподалік від центральних кварталів і містився гараж, де вони залишили моторолер. Нашвидкуруч зібрали свої речі, склали їх на моторолер, і Жан-Луї виїхав з гаража. Однак не встиг ній вибратись на проспект, як несподівано загальмував. Ступивши ногою на землю, обернувся назад.

— Жакліно, поглянь уперед.

По той бік проспекту навпроти ресторану щойно зупинилося знайоме авто, з нього вийшла жінка.

— Пані Клеман.

— Із своїм нареченим.

Дельмар, що з'явився слідом за Клеман, чомусь знову повернувся до авто, зазирнув у кабіну й потупцював ні нареченою до ресторану.

— В дорогу! — сказав Жан-Луї, рушаючи з місця.

Пані Клеман із своїм кавалером не помітили Жана-Луї і Жакліни. «Звідки вони їдуть? — подумав юнак. — І куди?» Їхній автомобіль стояв передом у напрямку Персака. Чи не з Парижа поверталися?

Жакліна й Жан-Луї в'їхали в Персак з південного боку, вдаючи, що повертаються з Піренеїв. Але, промчавши Сталінградською набережною, вони не поїхали Нерденським бульваром, а взяли в праву руку, на площу Марше-Неф, де перед готелем і зупинилися.

— Почекай хвилинку, — сказав Маршан, зійшовши з моторолера.

Коли відчинив двері готелю, десь там, у передпокої, задзеленчав дзвінок.

— Це вже ви, пане Маршане, приїхали?

Спливло щонайменше десять секунд, поки господиня вийшла з канцелярії назустріч постояльцеві. Подала ключа, знову від сьомого номера.

— Заберете свою валізку?

— Дякую, я ще не йду до номера.

Вона забрала назад ключа й знову повісила на дошку. Молодик, вийшовши з готелю, не промовив ані слова до Жакліни, що чекала на нього біля моторолера, й швидко попростував до фотокрамниці. Як і в готелі, тут пролунав дзвінок, коли він відчинив двері. Минуло кілька хвилин, поки з'явилася господиня.

— Ну як, добре відпочивали в Піренеях? — спитала вона.

— Спасибі, пані Дардель, непогано.

Маршан купив касету з плівкою й вернувся до Жакліни.

— Все поясню пізніше, — скоромовкою заговорив він, беручи з багажника валізку. — Негайно йди до пані Дардель, попроси в неї будь-що, скажімо, плівку, і затримай її доти, доки я її» з'явлюся перед її дверима.

Жакліна слухняно рушила до фотокрамниці, а Жан-Луї з валізкою в руках до готелю. Тільки-но він переступив поріг, як у передпокої побачив господиню, що ласкаво йому всміхалася.

— Пробачте, пане Маршане, — сказала вона, — я забула вам вручити листа, що прийшов сьогодні.

Жан-Луї взяв листа, ключа й подавсь із валізкою до свого номера.

— Ну? — спитала Жакліна, коли вони зустрілися за десять хвилин біля крамниці пані Дардель. — Що а тебе?

Жан-Луї був якийсь замислений.

— У мене? — перепитав. — Нічого, гайда до тебе.

Жакліні довелося клацати ключами, бо пані Перрен, ідучи з дому, все аж до хвіртки позамикала. Зайшли до будинку. Кішка, побачивши юнака й дівчину, замурчала, вигнула спину й стала тертись об їхні ноги.

— Ну, що ти побачила в пані Дардель? — не терпілося Жанові-Луї.

— Увійшовши, я трохи почекала. Відтак прийшла вона, як завжди, весела, усміхнена.

— Як була вдягнена?

— У білій блузочці.

— Коли заходила, підперізувалася?

— Звідки ти знаєш? — здивовано глянула Жакліна на Жана-Луї.

— Бо так вона й мене зустрічала. Тільки блузочка відрізняла власницю фотокрамниці від господині готелю.

— Коли ти з'явився перед крамницею, я якраз розмовляла з пані Дардель. А з ким ти був у готелі?

— Виходячи з номера, я бачив тільки покоївку Анну. Тоді, коли ти розмовляла з пані Дардель, у канцелярії готелю не було ні душі. Лише передпокоєм пройшла Анна з білизною. Я повісив на дошку ключ і гукнув: «Пані Клеман, вечеряти прийдемо вдвох… Пані Клеман!» Відповіді не було. Я взяв назад ключа і став чекати. Незабаром повернулася Лина.

— Ви гукали? — спитала вона.

— Хочу попередити, що вечерятимемо вдвох.

— Я скажу на кухні.

— Пані Клеман нема сьогодні дома?

— Ні, немає.

— Мені здалося, що то вона вчора мала кудись їздити.

— Ні, добродію, вчора пані Дардель їздила, а її заміняла пані Клеман.

— А я чомусь подумав, що в ту середу чи в четвер пані Клеман кудись поїхала з Дельмаром. У середу, правда ж?

Такий допит здивував Анну. Одначе вона сказала, що пані Клеман залишала готель тільки минулого четверга її сьогодні.

— Второпала? — пояснював Жан-Луї. — Вони по черзі десь їздять. Коли виїздить Марі-Роз, її офіційно замінює Роз-Марі.

— Чому це бентежить тебе, Жане-Луї?

— Ні, — заперечив він, — то лише вступ, Жакліно. Є в мене дещо серйозніше. Читай.

І подав їй жовтого конверта. Вона читала вголос:

«Хлопче!

Низабувай шо твоє життя ше попереду замість стромляти свого носа вбрудне діло звивай собі гніздечко разом зі своєю суджиною вона гідна тибе буди шкода колити все собі зіпсуєш. Послухайся доброї ради. Якщо ти розумний і хочиш жити

Бувай здоров».

Жакліна подивилася на конверт.

— Тобі щойно вручили його в готелі?

Юнак кивнув головою.

— Більше нема потреби у фотокопії, Жакліно: той самий папір, те ж чорнило, той почерк, той самий підпис,