Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Він підвівся і з шаленим криком відкинув камінь. Відчуваючи у своїх жилах вогонь безумства, Конан схопив меча й стрибнув до чудовиська. Напруживши могутні м’язи, він змахнув мечем — і величезне тіло монстра було розтяте навпіл. Тулуб відлетів в один бік, ноги в інший. А Конан, залитий місячним світлом, зі скривавленим мечем у руках, зупинився, дивлячись на поваленого супротивника. Червоні очі монстра затягла мутна пелена, і за мить вони заплющились…

Величезні лапи звело смертною судомою. На світі не стало останнього представника найстародавнішої раси. Конан підвів голову і побачив, що бестії, які були рабами крилатого демона й катами людей, зникли. Трупи гієн перетворилися на голі людські тіла. Це були воїни, уражені стрілами й покалічені ударами його меча, у рисах їхніх облич було щось орлине. Просто на очах Тіла розсипалися на порох. Чому крилатий демон не прийшов на допомогу своїм рабам, коли вони билися з кімерійцем? Може, він боявся наблизитись до їхніх іклів, які могли розірвати і його? Обережність і хитрість, що таїлися в безформному черепі монстра, йому не допомогли.

Конан підійшов до берега, ступив на палубу галери. Кількома ударами меча він перерубав швартові й став до стерна. “Тигриця” плавно загойдалася на воді й поволі попливла до середини річки, де її підхопила течія. Конан тримав стерно, не зводячи зажуреного погляду із закутаної в пурпурний плащ постаті, що лежала на палубі.

…Після смерті Бьоліт — Королеви Чорного Узбережжя Конан рушив на північ. Подолавши грізні пустелі Стиглу він потрапив до королівства Шем. Там, серед невеликих прикордонних міст-держав, його хоробрість, військовий досвід і вправність мали великий попит. Якось його голову ледве не увінчала навіть королівська корона, яку радо запропонувала йому вдячна за порятунок принцеса Ясмела. Проте кімерієць віддав перевагу свободі й знову занурився у вихор пригод, сколотивши з безробітних найманців Вольницю, що довгий час непокоїла своїми набігами межі королівств Котх, Замора і Туран. Тураном, до речі, правив уже новий король — Ездигерд, який успадкував від старого Ілдиза ненависть до Конана. Рятуючись від переслідувань Ездигерда, Конан подався до степу на південний схід від моря Вілайєт і приєднався до мунганів — кінних грабіжників, які жили на козацький кшталт…

СТАЛЕВИЙ ДЕМОН

1

Рибалка перевірив, чи легко рухається ніж у піхвах. Це був звичний рух, бо те, чого він боявся, не можна було вбити ножем, навіть — зазубленим серпоподібним лезом, яким юетші враз патрали людину. Але ні людина, ні звір не загрожували йому тут, на пустому острівці Ксапур.

Він довго повз прямовисними кручами, продирався крізь хащі, доки не натрапив на руїни якогось стародавнього кіста. Напівзруйновані колони біліли серед похмурих стовбурів, ламані лінії стін, що розсипалися на порох, ховалися в тіні, а під ногами розстилалися широкі, викладені камінням пішохідні стежки, спучені корінням рослин, які вибивалися з-під каміння.

Зовнішність рибалки була типовою для юетші — представника нечисленного племені, чиє походження губилося десь у мороці минулого. Племені, яке з давніх-давен мешкало в убогих рибальських хатинах, розкиданих уздовж південного берега моря Вілайєт. Він мав широкі плечі, довгі мавпячі руки й могутні груди, а ще — тонкий стан і криві ноги. Над широким обличчям нависало низьке, похиле чоло, на яке спадало густе, скошлане волосся. Пояс, ніж та пов’язка на стегнах складали всю одіж рибалки.

Те, що він опинився на острові, свідчило про певну допитливість, невідому більшості його одноплеменців. Люди його племені рідко відвідували Ксапур — один із незліченних безлюдних клаптиків суші, розкиданих невеликими групами по обширному внутрішньому морю. Люди називали Ксапур фортецею — через руїни якогось доісторичного міста, зруйнованого й забутого задовго до завойовного походу на південь воїнів-гіборійців. Хто вибудував із цього величезного каміння споруди, не було відомо, хоча серед юетші продовжували жити сиві легенди, в яких ішлося про певний зв’язок між рибаками й забутим острівним королівством, що існувало з давніх-давен.

Проте відтоді, коли юетші ще надавали значення цим легендам, не менше тисячі років кануло в небуття, тепер же вони переказували їх суто механічно, як звичайнісінькі казки. Ніхто з юетші не відвідував Ксапура впродовж цілого століття. На прилеглому до острова узбережжі материка людей не було, оскільки його цілком укривали непролазні, зарослі чагарниками болотяні драговини, віддані природою в розпорядження кровожерних хижаків. Селище ж рибалки лежало на певній відстані від цих похмурих місць, у південній частині материкової суші. Його крихке суденце, віднесене штормом далеко від улюблених місць лову, уночі розбилося о прибережні скелі, коли небо смугували сліпучі блискавки, а внизу ревіли люті хвилі. Рибалка вибрався на скелі, до яких його прибило штормом, і побачив, як на чорному небі утворився й опустився на гострий пік могутній вогненний тризуб. Удар струсонув увесь острів. Почулися різкий тріск і шум падіння розколотого дерева. Та це було вночі, а тепер у блакитному: небі яскраво сяяло вранішнє сонце, перетворюючи краплі дощу на зеленому листі в справжні алмази.

Допитливість змусила його поцікавитися тим, що сталося. Тепер він знайшов те, що шукав, але, як дикий звір, відчував якусь приховану загрозу.

Серед дерев неясно вимальовувалася якась зруйнована куполоподібна споруда, зведена з велетенських брил, вирізаних із особливого, залізної міцності, зеленого каменя, який можна було добути тільки на островах моря Вілайєт. Здавалося неймовірним, що людські руки змогли вирубати й скласти ці блоки, і, звичайно ж, людина ніколи не змогла б перекинути таке громадище. Але удар блискавки розколов багатотонні брили, як просте скло, перетерши деякі з них на зелений порошок і скинувши купол зі споруди.

Рибалка вибрався на руїни й зазирнув усередину; те, що він побачив, зацікавило його. Усередині зруйнованої споруди, серед розколотих кам’яних брил, на золотій плиті лежала людина. На ній був одяг, який чимось нагадував спідницю, перехоплену в талії шагреньовим поясом. Чорне волосся, що хвилею спадало на масивні плечі, було перехоплене на скронях вузькою золотою стрічкою. На м’язистих оголених грудях лежав чудовий кинджал. Його руків’я теж було обтягнуте шагреньовою шкірою й оздоблене коштовним камінням, а широке лезо вигиналася наче півмісяць. Кинджал нагадував формою того ножа, якого рибалка носив на поясі, проте коштовне лезо не було зубчатим, і зроблене воно було рукою справжнього майстра.

Рибалка прагнув мати таку зброю. Ця людина, звичайно ж, була мертва і пролежала тут багато століть. А купол служив їй могилою. Аборигена аж