Читати книгу - "Війна лайків"

– це не якась безформенна цифрова «хмара». Він має фізичні складники. Проблема Лю полягала в тому, що ці «складники» налічували мільярди комп’ютерів та смартфонів, з’єднаних із величезними серверними фермами, що пропускають крізь себе всі онлайнові сервіси світу. Після цього вони зв’язуються через дедалі більшу мережу: від оптоволоконного кабелю, яким можна двадцять п’ять разів обплутати Землю, до близько двох тисяч супутників, що літають навколо планети.

Одній людині годі й мріяти контролювати таке монументальне творіння. Однак уряди – то інша історія.

Попри всю масштабність нинішніх електронних комунікаційних мереж, система залишається під контролем лише кількох тисяч провайдерів інтернет-послуг (ISP) – фірм, що управляють кістяком Інтернету. Кілька ISP постачають майже всі мобільні дані світу. Через те, що дві третини всіх ISP розташовані у Сполучених Штатах, їхня середня кількість на країну в решті світу відносно невелика. Багато цих ISP важко назвати «підприємствами» взагалі. Це санкціоновані державою монополії, керовані примхами місцевої влади. Лю ніколи не зміг би «знищити» Інтернет. На це не здатен жоден окремий уряд. Однак режими можуть контролювати, коли Інтернет працює (чи не працює) і що по ньому передають.

Задуманий як відкрита система і побудований на довірі, Інтернет залишається вразливим до урядів, що грають за іншими правилами. У не зовсім вільних країнах по всьому світу відключення Інтернету – стандартна практика. Загалом, шістдесят одна країна вже створила механізми, що дають змогу вимикати Інтернет на національному рівні. Наприклад, коли почалося сирійське повстання, уряд Башара аль-Асада примусив основного провайдера Сирії вимикати Інтернет по п’ятницях, бо в ці дні люди йшли до мечетей та організовували протести. І таке трапляється не лише під час заворушень. У 2016-му в Алжирі онлайн оприлюднили екзаменаційні питання загальнонаціонального шкільного оцінювання, поширюючи їх через дитячі групи в соцмережах. У відповідь представники уряду вимкнули доступ до Інтернету по всій країні на три дні, поки тривало оцінювання. Багато алжирців підозрювали, що їхній уряд насправді використав цей скандал як привід перевірити нові інструменти масової цензури.

Такі вимкнення збиткові. Дослідження 2016-го року щодо наслідків 81 випадку вимкнення Інтернету в 19 країнах виявило економічну шкоду. Економіка Алжиру протягом триденного вимкнення втратила щонайменше 20 млн доларів, тоді як більші країни, як-от Саудівська Аравія, втратили у травні 2016-го 465 млн доларів.

Зважаючи на це, уряди інвестують гроші у більш ефективні способи контролю доступу до Інтернету, перетворюючи на мішені конкретні райони. Наприклад, Індія – демократична країна, але коли в районі Рогтак у 2016-му спалахнули бурхливі протести, там скрізь на тиждень вимкнули мобільне з’єднання. (Навіть такий вузький фокус коштував індійській економіці 190 млн доларів.) Утім, можливе ще тонше налаштування цензури. Того самого року Бахрейн установив «інтернет-комендантську годину», що діяла лише на кілька сіл, де назрівали антиурядові протести. Коли бахрейнці почали виступати проти цього відключення, влада звузила фокус іще більше, повністю відрізавши доступ конкретним інтернет-користувачам та IP-адресам.

Різновид такої стратегії відключення – сповільнення. Тоді як блокування Інтернету відрізає доступ повністю, сповільнення зменшує швидкість з’єднання. Воно дає змогу підтримувати важливі онлайнові функції, водночас ускладнюючи масову координацію. Його також складніше виявити та довести. (Адже ваші Facebook-пости про злодійства уряду можуть не завантажуватися просто тому, що сусід завантажує відеогру.) Веб-моніторинг сервісів, наприклад, показав, що щоразу, як в Ірані планують протест, швидкість Інтернету в цій країні за дивним збігом падає ледь не до нуля.

Як наслідок цієї стратегії, уряди докладають зусиль, щоб узяти під свій прямий контроль більше інтернет-інфраструктури. Апологети називають це «локалізацією даних», але процес ширше відомий як «балканізація» – розбивання глобальної мережі Інтернету на низку жорстко контрольованих національних. Ісламська Республіка Іран, наприклад, інвестувала у свій проект національного Інтернету мільярди доларів. Проект мав на меті замінити Всесвітню павутину, залишивши лише кілька ретельно контрольованих з’єднань Ірану із зовнішнім світом. Іранські офіційні особи описують проект як створення для своїх громадян «чистого» Інтернету, ізольованого від «нечистої» павутини, яку використовує решта світу. Звісно, з кожним новим кроком цензури людська винахідливість знаходить способи її обійти. Технології приховування особи здатні обдурити навіть найжорсткіший урядовий контроль, тоді як комунікаційні супутники можуть передавати дані до сусідніх країн не гірше, ніж до власної. Наприклад, попри всі зусилля режиму, сирійські повстанці зуміли активно вести профілі в соцмережах з допомогою зарядних пристроїв телефонів на сонячних батареях та підключення до мережі мобільних даних сусідньої Туреччини.

Але за межами абсолютно авторитарної Північної Кореї (весь «Інтернет» якої – закрита мережа з близько 30 веб-сайтів) метою є не так зупинити сигнал, як послабити його. Якщо людям потрібно ламати голову та купувати спеціальне обладнання, щоб обійти урядовий контроль, то Інтернет не розширює можливостей більшості. Потенціал мережі всихає. Потік інформації падає. А найбільший страх авторитаристів – перспектива спонтанної масштабної політичної мобілізації – стає складніше реалізувати.

А ще досяжність урядів не обмежується інтернет-інфраструктурою. Вони також мають поліцію та суди, всі механізми санкціонованого державою насильства. Коли Інтернет збільшив силу голосу, ці авторитаристи без вагань використали власні унікальні сили, щоб його контролювати.

Контроль тіла

Чи справді ретвіт означає підтримку? Діон Ніссенбаум отримав відповідь на це питання у турецькій в’язниці.

Тихий чоловік з охайною сивуватою борідкою, журналіст Ніссенбаум протягом багатьох років робив репортажі з найнебезпечніших місць у світі. Його викрадали терористи в масках у Секторі Газа, в нього стріляли ізраїльські солдати, його бомбили бойовики Хесболли, а якось Ніссенбаум був змушений покинути заглухлу машину посеред контрольованого талібами Афганістану. Коли Wall Street Journal відрядив Ніссенбаума на завдання до Туреччини, журналіст думав, що там буде не так уже й складно. Та він помилявся.

У липні 2016-го Туреччину сколихнула спроба військового перевороту. Заколотники діяли за класичним сценарієм, захопивши серед ночі політиків, влаштувавши блокпости у ключових точках великих міст та встановивши контроль над друкованими ЗМІ й телеканалами. Ідея полягала в тому, що турецький народ постане наступного ранку перед доконаним фактом.

Натомість переворот став демонстрацією найкращих якостей Інтернету: історією масової мобілізації, що не була б можлива без соцмереж. Перший заклик до бою пролунав від мера Анкари, який уникнув антиурядових військ і одразу зайшов у Twitter. «rt herkes sokaga, – написав він. – ретвіт: Усі на вулиці».

Сотні тисяч турецьких громадян ринули з домівок. Вони заполонили міські площі й оточили позиції військових, скандуючи лозунги. Майже кожен тримав смартфон, запрошуючи друзів та рідних приєднатися й закликаючи решту світу до підтримки. Коли озброєні солдати взяли під контроль редакцію найбільшої в країні газети зі щоденним накладом понад 300 тисяч примірників, їм це не допомогло. Адже 34-річний цифровий