Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

— Добре, коли є власне дупло, — промуркав Коот, але так тихенько й невиразно, що ледве розчув сам себе.

— Коли я вилупився з яйця й почав не тільки голодного дзьоба розкривати, а й дещо вже розуміти, мати розповіла мені страшну казку про те, як один учений, проте дурний чоловік вирішив вирубати велику галявину в самій середині лісу й тут, де стоїть наш дуб, збудувати завод. Казка мала щасливий кінець, бо мудрі люди не дозволили йому цього зробити.

Бікі витяг голову з води, щоб глибоко й з полегкістю зітхнути.

— Завчасу не радій, — мовив Повзик, виставляючи голову з темного кутка на світло. — Далі все було набагато сумніше й трагічніше. Я ріс швидко, та ще швидше виростали ті три труби. Чи міг я подумати, що то націлені на нас гармати. Коли вони почали диміти й отруювати дерева, батько вирішив написати скаргу, дійти до найвищих властей, та як полетів, так досі й не вернувся.

— Це наче в горах — чим вище піднімаєшся, тим повільніше йдеш, — сказав Бікі, щоб утішити товариша. — Довго не вертається, значить, не сьогодні-завтра викладе справу заступникові помічника віце-міністра, а може, й самому віце-міністрові.

— Що з того! — Ерик аж лапою притупнув від злості.— Дим отруїв слабші дерева, тому й постановили їх вирубати. Говорили навіть — це для того, щоб дужчі дерева краще розрослись. А як почали рубати, то вже не розбирали, де яке, — стинали все підряд.

— Ну, а твій дуб, Ерику, з ним що?.. — спитав Бікі.

— Під наш дуб харцери привели сивого добродія з якоїсь поважної установи, і він причепив до стовбура табличку, що це пам’ятка природи. Хотіли як краще, але цей шмат бляхи зеленого кольору став безпосередньою причиною трагедії.

— Шмат бляхи? — здивувався Хеланідес. — Яким чином?

— Бо заспокоїлись, — висловив здогад Коот.

— Бо ми заспокоїлись! — луною озвався Повзик. — Відтоді, як полетів батько, я став нервовий, не смакували мені навіть найкращі комахи, раз у раз виглядав з дупла, крутив головою, сподіваючись побачити батька, а коли внизу почали, наче голодні вовки, завивати шакали, вирішив тікати. Залізні зуби з лютим скреготом гризли стовбури чимраз ближче. Дерева стогнали і з шумом гупали на землю. Я плакав від страху, і тоді мати полетіла зі мною вниз, показала табличку з намальованим на ній силуетом птаха й сказала: «Спи спокійно. Нас не спиляють».

Ерик, який звичайно не дуже стежив за своєю мовою, цього разу не шкодував барв. Так кожен, зрештою, найцікавіше й найколоритніше розповідає про ті речі, які його найбільше хвилюють і бентежать.

Образ лісу у вигляді стада сагайдаків, яких загризає зграя голодних вовків, був такий живий, що Коот неспокійно ворухнув вухом і здригнувся, ніби сам почув звук механічної пилки.

Крилатий підлетів до виходу з ями і, опинившись на видноті, закінчив свою розповідь:

— Ніч минула спокійно, а на світанку мене розбудив шум мотора. Я випурхнув з дупла, спікірував до землі й побачив двох чоловіків у білих захисних шоломах. Молодий робітник хотів був обминути наш дуб, показуючи колезі на зелену табличку. Але старший, з рудими бакенбардами, засміявся й гукнув йому: «Не бери в голову, хлопче. Зробимо лись-блись, та й по всьому». Він зірвав табличку, кинув її на траву, потім увімкнув зубатий ланцюг і приставив його до стовбура. Наче розбиті кістки, сипнули з потрощеного дерева тріски.

— Пам’ятки наші! Нема вам рятунку від пилки й сокири страшного цілунку, — знову продекламував Бікі, трохи осучаснивши романтичного поета. — І вже ні віщун, ні птах голосистий не знайде притулку в зеленому листі.

Вислухавши вірша, Повзик знову повернувся до своїх драматичних спогадів.

— Не розбираючи дороги, я кинувся тікати, кілька разів стукався об стовбури, потім упав на мох і знепритомнів. Відтоді у мене не все гаразд із зором, чому й сталося так, що я мало не покалічив Йонатана, коли вибивав заклепки.

— Загоїлось без сліду, — сказав Коот, хоча струп у нього ще не зійшов.

— Якби в мене був трохи більший панцир, — співчутливо мовив Бікі,— я б влаштував під ним однокімнатну квартиру, і ти, Ерику, мав би хоч і тісний, та власний куточок. — Він зітхнув і додав: — Ех, якби я трохи схуд…

Йонатан непомітним рухом узяв сільничку і сипнув солі в ковбаню, щоб зробити приємне Овальному. Ерик підійшов до двох переплетених коренів, які утворили щось схоже на дупло, й заходився змітати крилом пісок.

— Коли я лежав непритомним, мене могли з’їсти хижі звірі, але всі були такі перестрашені, що тікали світ за очі. Всі, крім моєї відданої матері, яка не покинула дупла, чекаючи на повернення сина. Так вона й загинула разом із дубом, лишившись лежати між корінням, закрита бляшаною табличкою.

Під крилом у Ерика показався малюнок орла на зеленому тлі. Під малюнком біліли літери: «Пам’ятка природи».