Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У цю ніч вартуватиму я, — раптом озвався Кудлош.
— Ти? — здивовано підняв голову отаман. — Навіть не мрій! Ти ж, Кудлоше, не людина! — промовив Пинтя і тут-таки прикусив язика.
— Саме тому я маю шанс вижити, — не образився пес. — Можливо, закляття діє тільки на людей. А з самою принцесою я легко впораюсь.
Вовкодав клацнув своїми гострими зубиськами. Пинтя йому не відповів. Він зосереджено про щось міркував, про що свідчило його набрижене чоло.
Розділ 15. СЛІПИЙ МУДРАГЕЛЬЗрештою, у цьому був сенс: адже, не знаючи достеменно, як боротися із закляттям принцеси, ризиковано було залишати в склепі Пинтю. Якби його обернули у камінь, навряд чи Прунслик із Кудлошем змогли б викрутитися з халепи. А так у запасі була ще ніч і цілий день, за який отаман сподівався вивідати таємницю у сліпого щура.
Кудлош натомість тримався абсолютно спокійно. Він всіляко запевняв друзів, що ніякої біди не трапиться, і попросив їх не вартувати біля кам’яної ляди, а йти набиратися сил для подальших випробувань. Після коротких роздумів Пинтя вирішив послухати товариша, і вони одразу пішли до Прунсликової тітоньки. Адже вчений щур міг повернутися й раніше, і тоді вони змогли б ще допомогти Кудлошеві.
Приятелі йшли вузенькою брукованою вуличкою, над якою нависали ошатні кам’яниці з червоними, зеленими та синіми дахами і пофарбованими у такий самий колір віконницями, що створювали невимовно радісний колорит. Видно було, що в мешканців Заклятого міста чудовий смак. Все мало просто казковий вигляд. Єдине, що вся ця краса була цілком безлюдна, від чого на серці ставало тривожно.
Нарешті вони підійшли до червоного цегляного будиночка з увінчаною флюгером невеличкою круглою башточкою, і Прунслик впевнено відчинив двері. Вони поринули у морок, бо на дворі вже сутеніло. Але мисливець швидко запалив огарок свічки, завбачливо залишивши його в тісному коридорчику, від підлоги до стелі заставленому книжками.
— Тю! Оце розумна тітонька! — свиснув Пинтя, поки вони пропихалися крізь стоси видань.
Проминувши бочком передпокій, вони потрапили до вітальні, в якій стояли плетене з лози крісло-гойдалка, круглий обідній стіл і велика книжкова шафа на всю стіну. Скрізь лежала пилюка завтовшки з палець: на підвіконні, підлозі і навіть на книжках, що були не тільки на поличках, а й на столі, під столом і навіть під кріслом.
— Невже вона це все перечитала, бий мене лиха година? — дивувався Пинтя, який за життя, либонь, і кількох томиків не подужав. Усю мудрість він черпав із власного досвіду та спілкування зі старшими побратимами.
Прунслик привідчинив двері у спальню. Тут стояло велике залізне ліжко на пружинах. Книжки лежали не тільки стосами на землі, а й на ліжку. Як сказали б древні, «тут мертві живуть, тут німі промовляють».
— Де ж вона тоді спала, ця набита премудростями головешка? — спантеличився Пинтя.
— У кріслі! Тітонька засинала, гойдаючись із книжкою в руках. Саме тут, — показав Прунслик на ліжко з високими металевими бильцями, — я вчора надибав того білого щура. Я захотів спати і почав звільняти собі місце для ночівлі, аж тут дивлюся: хтось спить між сторінками Великої енциклопедії світового мистецтва.
Прунслик розповів, що білий щур був такий приголомшений присутністю ще когось, крім нього, у хаті, що спочатку навіть слова не міг промовити. Мисливець хотів його налякати, аби той утік з ліжка. Але сліпань лише тер сонні очі, не розуміючи, хто це його шпигає у боки. Якби він знав, що його стусають дулом рушниці, то, певно, був би моторнішим.
Коли ж білий щур заявив, що він тут господар і хай дадуть йому спокій, то Прунсликові аж щелепа відвисла. Проте коли з’ясувалося, що несподіваний надокучливий гість є небожем тітоньки Пудермантель, щурячий мудрагель відчутно пом’якшав і розповів, що господиня залишила під його опіку безцінну бібліотеку. І тому він її стереже, водночас ґрунтовно опрацьовуючи. Про що свідчили клапті недожованих сторінок, що ними була всіяна вся підлога.
— А куди ж поділася тітонька? Невже її теж пожерли дракони? — засумнівався Пинтя. — Адже вона, певно, не вилізала зі своєї мушлі.
— Це єдине, чого не знає сліпий щуряка, — зітхнув Прунслик. — Бо про це ще не написано у жодній книжці.
Він почвалав на кухоньку запарювати чай із віхтиків трав, що висіли на віконечку, а Пинтя, сівши у крісло, звалив собі грубезний фоліант на коліна і, гойдаючись, почав гортати недогризені сторінки. Це була давня книжка зі шкіряними палітурками про літаючі створіння. Тут отаман побачив зображення добре відомих йому драконів, виконане вправним ілюстратором. Єдине, що змії були чорно-білими, коли насправді мали насичений зелений колір. А ще намальовані дракони мали різну кількість голів — аж до дванадцяти, хоча блаженної пам’яті Шаркань мав тільки одну. У наступному розділі оповідалося про літаючих коней. Тут був намальований могутній оґир, який мав теж дванадцять ніг. Пинтя навіть перерахував їх. Розділ називався «Татош», але про що в ньому йшлося, розбійник так і не зумів дізнатися, бо подальших сторінок бракувало. Очевидно, любитель знань перемолов їх на потеруху і проковтнув у своє ненажерливе черево.
Тим часом цілком споночіло, і дзиґарі на міській вежі вибили одинадцяту годину.
— Йой, як там наш Кудлош? — зітхнув отаман і відклав книжку на стіл. Йому стало трохи соромно, що не він зараз опинився сам на сам із невідомою небезпекою. Але у військового керівника своя тактика і стратегія. І мистецтво отамана полягає в тому, аби у потрібному місці у потрібний час виставити потрібну силу. Пинтя не відав, крли наступить той найрі- шучіший момент, щоб у поєдинок довелося вступити найвправнішому воякові. А тому беріг міць своєї ватаги для майбутніх сутичок.
Тим часом Кудлош наче відчув, що про нього думають. Він устав із лежака біля скляної труни, широко позіхнув, облизався і ще раз обнюхав усі куточки підземелля. Нічого підозрілого не виявивши, він знову влігся на чиємусь забутому темному
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розбійник Пинтя у Заклятому місті», після закриття браузера.