Читати книгу - "Над Тисою"

«Так, ворог хитрий, обачливий — думав Громада, — такого нелегко витягти на білий світ!»

Одна дорога в лазутчиків. І сотні, тисячі доріг у прикордонників, що переслідують ворога. Шпигун пробирається задвір'ями колгоспних садиб, лісовою хащею або, збиваючи собак із сліду, руслом неглибокої річки. Прикордонники повинні шукати його одночасно в тисячі місць: в болоті, в лісі, в руїнах придорожнього будинку, в каменоломні, на пероні станції, в колгоспній кошарі, в димарі зруйнованого цегельного заводу…

Багато хто з фабрикантів, заводчиків, поміщиків, гендлярів тікали разом з окупантами, але немало їх залишилося ще й тут. В Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Берегові та інших містах жили колишні власники ковбасних, кафе, пивних барів, мебльових фабрик, універсальних магазинів, крамничок, всіляких майстерень, силікатних заводів…

Та й сам «фронт» кордону був не менш складним, ніж тил. На великому протязі державного рубежу, буквально за кілька метрів від прикордонних стовпів, за легким вигоном лозяних тинів, розташувались хати сіл і хуторів. Природно, що в таких умовах прикордонникам важко діяти.

Ці труднощі були б непереборними, якби проти ворога боролися самі прикордонники. Сили, що протистоять порушникові, незчисленні. Прорвавшись крізь першу лінію оборони кордону, він повинен наштовхнутися на другу, потім на третю. Зусилля тисяч людей — солдатів, чекістів, робітників, колгоспників — спрямовані на те, щоб схопити його, не дати зайти вглиб нашої землі. Легендарний Антей здобував сили в матері-землі, солдат кордону — в беззавітній підтримці народу.

На кінець другої години перебування на радянській землі Кларк і Граб пройшли крізь виноградники і, зробивши чималий гак, вибрались на гірське шосе. Кларк сів на камінь і вийняв з кишені кисет, набитий махоркою.

— Найстрашніше позаду, слава богу. Закуримо, щоб дома не журились.

Він бадьорився, але голос його зрадливо тремтів, а пальці, завжди такі слухняні і спритні, ніяк не могли скрутити «козячу ніжку».

Граб радів з удачі мовчки: важко дихаючи, він витирав мокру голову і, покректуючи, повільно погладжував натруджену, спину.

Вантажна машина чекала їх, як і було умовлено, недалеко від будиночка колійного обхідника. Побачивши в кузові свіжорозпиляні дошки, Кларк переконався, що на шосе стояла не випадкова машина, а саме та, яка йому потрібна:

— Добривечір! — промовив Кларк початок умовленого пароля.

— Кому добрий, а кому… — буркнув шофер і постукав молотком по туго накачаному балону. — Замучило прокляте колесо: дві години монтую!

— Тепер усе гаразд?

— Гаразд.

— Підвезеш у Явір, братухо? На двісті грамів столичної заробиш.

— Сідайте.

Коли Кларк і Граб розмістились у просторій кабіні, шофер Скибан оцінюючим поглядом прикинув, хто з його пасажирів є шефом.

Обрав молодого. Знайшовши в темноті його руку, він міцно потиснув її:

— З удачею!

Кларк відповів спокійно і насмішливо:

— Дивись, який чутливий, більше за мене радієш.

— І вам не гріх порадіти, — сказав шофер. — Через такі рогатки прорватися, подумайте!

— Поїхали, а то спати хочеться. — Кларк позіхнув. «Ну й ну!» — Скибан, сам давній шпигун і вбивця, з шанобливою цікавістю подивився скоса на свого нового шефа.

В'їхали в Явір пізно ввечері, з півночі, з боку Карпат, звідки найменше, за їх розрахунком, у місті могли чекати порушників кордону.

На одній з глухих і погано освітлених вулиць Скибан зупинив машину і сказав, звертаючись до Граба:

— За рогом пивний бар, колишній Імре Варга. Пам'ятаєш? Там зараз закусує твій кум Чеканюк. — Скибан відчинив дверці кабіни: — Бувайте!

— А якщо його там нема? — із сумнівом спитав Граб.

Скибан подивився, на годинник.

— Там, не турбуйся. Він щовечора в цей час блаженствує за кухлем пива.

Граб вийшов з машини, нерішуче простягнув руку. Кларк жваво підхопив її:

— Будь здоров, друже! Днів через три зустрінемось. Я сам розшукаю тебе. Сам! Чуєш? На добраніч!

Перевальцем, важко ставлячи на брущатку свої клишаві ноги в грубих черевиках, Граб віддалявся в глибину темної і безлюдної вулиці. Дивлячись йому вслід, Кларк сказав:

— Скибан, завтра заявиш на нього.

— Я? — Заявити?.. — злякався Скибан.

— Так, ти.

— Навіщо ви так жартуєте, пане?..

— Мені жартувати ніколи. Я кажу цілком серйозно: ти повинен його виказати. Майстер Чеканюк твій сусід?

— Так.

— От і добре. Ти випадково побачив, що Чеканюк привів до себе якусь підозрілу людину і так далі. Ясно?

— Хоч убийте, пане., товаришу Бєлограй, нічого не, розумію!

— Граб зайвий у нашій компанії. За ним тягнеться слід, по якому… Тепер ясно?

— Але… якщо вони заберуть Граба, то він може і нас потягнути за собою.

— Не потягне, будь певен. Про це встигли потурбуватися.

— Слухаюсь! — відповів Скибан і подумав: «Можливо, і я коли-небудь стану зайвим?.. — Він усміхнувся. — А з ким же вони залишаться?»

— Поїхали! Та не поспішай: піджени так, щоб до вокзалу під'їхали точнісінько як потрібно.

Висадивши Кларка в тихому провулку, недалеко від явірського вокзалу, Скибан поїхав. Ні фар, ні заднього світла він не включав доти, поки не звернув за ріг. «Молодець! Знає свою справу!» подумав Кларк, старанно розгладжуючи на грудях і плечах зношену шинель.

Вулиця, густо обсаджена декоративними японськими вишнями, вивела Кларка до залізних крутих сходів. Уперше в своєму житті бачив Кларк ці сходи, але він упевнено, наче робив це в тисяча перший раз,