Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Ось воно, це слово.

— Нам.

Нещодавно вона провела зі мною тиждень, і ми примудрилися зробити все, крім головного. Ми не поговорили про стосунки. Гадаю, обоє були надто налякані почути, що для іншого це досі лиш короткочасна інтрижка. Нам не хотілося передчасно все це закінчувати й страждати потім від надміру почуттів.

— Нам, Тео? — повторює вона.

Я відчуваю, як пашіє моє обличчя.

— Я лиш намагався сказати…

Я замовкаю, намагаючись змінити тему.

— Мені подобається, як звучить слово «ми», — каже вона, і моє серце починає калатати, ніби у п’ятнадцять.

— Мені теж. Просто… трясця. Якщо я подамся за цим виродком, доведеться порушити кілька правил. Більше, ніж я вже встиг порушити.

— Щось гірше за проникнення на територію школи чи прокрадання до окружного шкільного офісу?

— Нікуди я не прокрадався і не проникав. Але — так. Доведеться виходити за межі. Як…

— Минулого разу.

— Так. І якщо мене піймають, маленьку затишну версію нас, яку я б хотів бачити у майбутньому, буде вкрай складно зберегти.

Я спостерігаю, як вона закушує губу, обдумуючи почуте.

— Тео, ми – це я і ти. І ти… ну, я досі намагаюся тебе зрозуміти. І, може, повністю це мені так ніколи і не вдасться. Іноді ти здаєшся надзвичайно заглибленим у власні думки. Часом здається, що я розмовляю з калькулятором, і я запевняю себе, що мені потрібен хтось чуйніший. А тоді роблю крок назад і бачу повну картину. Бачу чоловіка, який ризикував життям, аби дізнатися, що сталося з тими, до кого нікому не було діла. І усвідомлюю, що твоя відстороненість пов’язана не з тим, що ти надто далеко. Ти просто на тисячу метрів вище, намагаєшся побачити згори найдрібніші деталі й знайти те, що слід виправити. Мені боляче, коли ти не дивишся на мене чи коли мені так здається. Але мені подобається, що ти досі намагаєшся скласти все докупи — і покращити. Я б ніколи цим не пожертвувала. Навіть заради того, аби твої очі дивилися лиш на мене.

— То що скажеш?

— Упіймай цього покидька. Тримайся від нього якнайдалі, але впіймай. Дій, як дієш зараз. А якщо потрапиш у неприємності, я буду поруч — із рушницею або з адвокатом.

Обожнюю цю жінку.

Розділ 30. Часточки

Я сиджу у своєму номері й напинаю найщиріший вираз обличчя, так ніби його можна передати телефоном. Потім набираю номер офісу судмедексперта і прошу зв’язати мене з Санджеєм Шивпурі, який відповідає за докази з вімблдонського будинку.

— Шивпурі слухає, — каже привітний голос.

— Привіт, Санджею, це Тео Крей. Як справи?

Я намагаюся говорити привітно й дружньо.

— Справи чудово. Ви мене здивували. Саме читав ваші нотатки. Дуже корисна інформація. Маю зізнатись — я вже встиг стати вашим фанатом. Прочитав ваше дослідження екстракції ДНК з фолікулів за допомогою мийних засобів. Дуже сильна робота.

— Це заслуга Ґуана з командою. Я лише допомагав у лабораторії, — відповідаю, намагаючись здаватися скромним.

— Дуже цікаво написано. Чи можна очікувати нових досліджень?

— Узагалі-то нещодавно я вивчав використання наночастинок заліза для фіксації фрагментарної ДНК перед очищенням. Мені вдалося здобути набагато довші ланцюги. Крім того, техніку можна використовувати й на кальцинованих зразках.

Ніколи не завадить бовкнути щось захопливе людині, від якої вам потрібна послуга.

— Дуже цікаво… і коли виходить ця робота?

— Поки невідомо. Я ще зайнятий процесом.

— А на якому об’єкті? — питає він.

— За своїм кухонним столом.

Я не мав власної лабораторії, відколи покинув університет заради полювання на серійного вбивцю.

— За кухонним столом? Схочете попрацювати разом — у мене є доступ до лабораторій Каліфорнійського університету. Може, я стану вам у пригоді.

Ну, взагалі-то, фанате…

— Може, випробуємо кілька нових підходів на доказах із вімблдонського будинку?

Тільки ти і я. Даватимемо одне одному п’ять, як найкращі друзі.

— Ні, — категорично відрізає він.

— Як ні? Це ж просто порівняльний аналіз. Навіть не лабораторка під запис.

— Вибачте, докторе Крей, але менш ніж годину тому до моєї лабораторії навідувалась детективка Чен і повідомила, що не просто відірве мені яйця, а ще й звільнить, якщо я вимовлю у вашій присутності слово «ДНК». Усі три пункти погрози мені важливі. Я вас поважаю, тому слово «ДНК» усе ж вимовив. Зрозумійте, серцем я з вами. Іншими органами теж.

Отже, все пішло не так, як я сподівався. Здається, детективка Чен сповнена рішучості перешкодити сумнозвісному доктору Крею далі копирсатися у справі.

Мабуть, боїться повтору Монтани. Я не побіг до газетярів і робив усе як просили, та все ж моя участь стала загальновідомою й неабияк ускладнила життя судмедекспертів. Їм довелося чітко відмежовувати свої дослідження від моїх.

— Я вас чудово розумію. Найменше мені хочеться втручатися. Але гіпотетично, скажімо, якби у вас були секвенції генів жертв і, ну, не знаю, якби ви екстрагували ДНК зі зразка сперми підозрюваного й ця інформація зрештою опинилась у файлі, який було надіслано на електронну адресу, що мені не належить…

— Це запитання, докторе Крей? Ось відповідь на ваше дуже непряме й гіпотетичне запитання: детективка Чен знає про таку штуку, як електронна пошта, й дуже детально пояснила, чого мені не слід робити і як саме відокремлюватиме найцінніші частини мого тіла, якщо я не послухаюся.

— Це означає «ні»?

— Однозначно.

— Гаразд. У такому разі — остання гіпотеза. Припустімо, ви отримали інформацію з найсучаснішого науково-дослідного інституту, розташованого на одній остінській кухні, з описом кількох корисних методів, про існування яких поки невідомо навіть лабораторіям ФБР.

— Я вважав би своїм обов’язком детальніше дослідити ці методи, — відповідає він. — Але результати лишив би собі.

Тьху.

— Ну, це краще, ніж нічого.

— Це все, що я можу. Хотілося б, аби все було інакше, але гляньте на ситуацію з точки зору детективки Чен. Якщо ми впіймаємо цього чоловіка, з доказами не має бути ніякої плутанини… Особливо через таку… таку неоднозначну постать, як ви.

— Я ціную це, — нерішуче відповідаю я.

— Між нами кажучи, детективка Чен — чудова людина, коли не враховувати її грізної категоричності в робочих моментах. Одна з найкращих. Її не просто так призначили на цю справу. Власне, вона одна з небагатьох детективів, які справді розуміють, що ми пишемо у своїх звітах. Вона ніколи не програвала справу, надавши обвинувачу неякісні дані експертиз.

І саме тому їй так не хочеться, аби божевільний доктор Крей копирсався в її доказах. Я розумію, та все ж це мене пригнічує.

Прощаюся з Санджеєм і кладу слухавку. Час навідатись до Вільяма й поділитися новинами.

* * *

— Але ж ви знаєтесь на цьому найкраще на світі, — каже він.

Ми стоїмо у нього на кухні й бідкаємося.

— Взагалі-то ні. Я не судмедексперт. Я нічого не знаю про більшість їхніх технік. Моя спеціалізація — дивитись туди, де інші недогледіли, і знаходити щось цікаве.

— Минулого разу вам вдалося зібрати всі необхідні докази, бо ви опинились на місці злочину раніше за них, — відповідає Вільям.

— Так. Якщо я візьму щось із подвір’я місіс Ґрін, це вважатимуть втручанням у розслідування. Детективка Чен одразу спитала мене, чи не брав я зразків. Навіть пригрозила обшукати мій готельний номер і запропонувала амністію, якщо я зізнаюся.

— Та зразків ви не брали?

— Не брав.