Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Розділ 14

Дівчина настільки занурилася у читання вишитих на свитці історій, що й не помітила, як швидко минув час. Точнісінько як тоді, коли вона намагалася зрозуміти дивні написи на колонах і пропустила обід та підвечірок. Коли їй набридло, що голубі стрічки затуляють собою червоні, вона взяла до рук маленькі ножички і обережно перерізала нитки, котрими голубі стрічки були пришиті до свитки. Нарешті їй вдалося повністю побачити написи на червоних стрічках, і написи ті були страхітливо зловісні.

— Тут щось не так, — сказала вона Роло. — Нічого не розумію. Здається, його ув’язнили без ланців чи кайданів, зробивши прекрасним і страшним, хоча колись він був лише прекрасним. Не знаю, що саме цим хотіли сказати.

З боку дверей почулося гарчання. Злякавшись, дівчина випустила з рук свитку й зірвалася на ноги. Роло і собі загарчав й оголив ікла. Однак коли побачив, хто стоїть біля дверей, розслабився.

— З тобою все гаразд? — ізбйорн стояв у дверях на всіх чотирьох лапах.

— Так, — відповіла дівчина. — Ти… е-е-е… мене налякав.

— Я стукав, — сказав він винуватим голосом. — Але ти не відповіла, і я почав хвилюватися.

— А, он як? Вибач! Я… була зайнята.

Вона схопила свитку і хутко заховала її назад до шафи. Білого ведмедя всі ці розмови про чари завжди виводили з рівноваги, тому вона не бачила сенсу розповідати йому про свої найновіші відкриття.

— У мене щось для тебе є, — сказав ізбйорн. Його гучний та грубий голос прозвучав на диво лагідно.

— Що саме?

— Я залишив його у вітальні, — сказав він їй. — Ходімо — покажу.

Вона пішла слідом за білим ведмедем, а Роло поплентався за ними. Вони проминули спальню й увійшли до вітальні. Ізбйорн підійшов до маленького столика біля каміна й присів навпочіпки. Своїм довгим чорним пазурем він вказав на тоненьку книжечку, що лежала на столику.

Дівчина підійшла ближче й узяла книжку. На шкіряній палітурці помітно виднілися сліди від зубів ізбйорна. Палітурка була проста й невигадлива: коричнева, шкіряна, без візерунків. Вона розгорнула книгу. Усередині були лише порожні сторінки, та й тих не більше десяти.


— Щоденник? — вона подумала, що це дуже мило, але якось дивно.

Він засміявся:

— Не зовсім. Не варто писати тут… своїх секретів… Твоя сім’я отримала такий самий записник. Усе, що ти напишеш у своєму, буде написано у їхньому. Все, що вони напишуть у своєму, — з’явиться тут.

Дівчина подивилася на записник, а тоді на ізбйорна.

— Це чудово! — вона поклала записник на столик й обійняла ведмедя. — Дякую! Але чи вони знатимуть, як цим користуватися? Як тобі вдалося його передати? Чи ти їх бачив? Чи з ними все гаразд?

На весь цей шквал запитань ізбйорн широко всміхнувся:

— Ні, я їх не бачив. Мій посланець передав їм записник із поясненнями. Вони мали б отримати його сьогодні вранці, — брови ведмедя зійшлися докупи. — Я їх попередив, щоб нікому не розповідали про нього. Ти теж нікому не кажи, навіть слугам. Цей записник не належить до речей, які тобі можна мати, однак… Я не хотів, щоб ти сумувала за домом.

— Розумію, — вона вдруге його обійняла. — Дякую! Дякую! Дякую величезне!

Вона перенесла записник з маленького столика біля каміна на письмовий стіл, взяла до рук перо та чорнильницю.

— Зараз я хочу написати Гансові Пітерові.

— Так я і подумав, — сказав ізбйорн з тугою в голосі. — Чи ми побачимося за вечерею?

— Звісно! — неуважно відповіла вона. — Так-так, як завжди.

Вона навіть не почула, коли він покинув її покої.

«Люба родино, — написала вона у маленькій книжечці. — Це я — дівча. Сподіваюся, з вами все гаразд».

Вона не знала про що ще написати. Я живу у палаці з льоду? Кожної ночі у моєму ліжку спить незнайомець? Мені прислуговують чудернацькі істоти? Цей палац побудували тролі? Усі ці речення звучали тривожно та недоречно.

Не знаючи, про що писати далі, вона закрила записник і поклала на нього праву долоню. Порахувала до десяти й знову відкрила. Слова, які вона написала, зникли. Вона погортала записник. Усі його сторінки були порожні.

— Ну, — звернулася вона до Роло. — Що далі?

— Мені це не подобається, — відповів він. — Це майже як тролячі чари.

— Певна річ, це тролячі чари, — відрубала вона. — Але якщо це дозволить мені розмовляти з Гансом Пітером, то мені… Ох!

Записник і далі лежав на столі розгорнутим. На чистій сторінці з’явилося слово:

«Дівчино?»

«Гансе Пітере?» — швидко написала вона.

«З тобою все гаразд?» — запитав він.

«Так! А як ти? Як тато? Як усі?»

Слова з’являлися на папері так швидко, як вона могла їх прочитати.

«Дуже добре! Аскель вполював ізбйорна й продав його королівському кравцеві з Християнії. Король забажав зробити Аскеля своїм придворним мисливцем. Тепер Аскель приносить королеві дичину до столу, а також хутерця для розкішних королівських накидок. Вони з матір’ю живуть у добротному будинку в Християнії. Ейнар — з ними».

Дівчина невесело всміхнулася. Це було саме те, чого її мати завжди хотіла.

«А ти? — написала вона. — А тато?»

«Ми з татом зосталися в хатинці. Однак ти б її тепер не впізнала! У нас новий дах — подарунок Аскеля. А ще татові всміхнулася фортуна, і ми добудували ще одну кімнату та придбали нові меблі».

Дівчина спинилася і прочитала все написане вголос, щоб нетерплячий Роло також міг дізнатися про те, що діється вдома. Від останнього речення їй перехопило подих.

«Татові всміхнулася фортуна?»

«Так, наступного дня по тому, як ти покинула дім, тато пішов до лісу, зрубав дерево і знайшов скарб! Під деревом була закопана скриня із золотими монетами, мабуть, ще тоді, коли дерево було дуже молодим. Воно розрослося й заховало під собою скарб. Але от, тато його знайшов!»

Дівчина дуже зраділа, прочитавши це. Вона знала, що для татової гордості було б важким ударом стати на ноги лише завдяки Аскеляданові. Тепер він міг вихвалятися своїм