Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

Розплачуюся з таксистом і виходжу з автомобіля. Підходжу до одного з найближчих будинків, скидаю локацію Павлу, хоча який район я йому вже написала в повідомленні після виклику таксі, і видихаю.

Майже відразу приходить повідомлення від хлопця. Смайлик з щасливою усмішкою. Це викликає в мене приємні емоції. Вечір обіцяє бути прекрасним.

У таксі я телефоную мамі, попереджаю, що трохи погуляю. Вона поставилась з розумінням, тільки попередила, щоб не затримувалася. І тепер я впевнена, що нічого не зіпсує нашого побачення з Павлом.

Через хвилин п'ятнадцять навпроти під'їзду, біля якого я зачаїлася, зупиняється знайома мені спортивна машина, і з неї виходить Паша. Усміхаюся, побачивши хлопця, і швидко йду до нього.

— Привіт, Ясенько, — він відчиняє для мене дверцята.

— Дякую, — сідаю в салон та розстібаю куртку.

— Райончик тут такий собі, — вимовляє Паша, займаючи місце за кермом.

— Це точно, — відповідаю тихо.

Я поки чекала хлопця, то вся трусилася від страху, що з якогось чагарнику вискочить наркоман.

Але мені не звикати до такого місця проживання. Ми з мамою жили в схожому районі, коли вона пішла від батька. Тут одне тільки правило — вночі сидіти вдома і двері замикати на всі замки.

Ми їдемо в центр, але я цього й очікувала. Автомобіль зупиняється біля дорогого пабу з широкою відкритою терасою, на другому поверсі.

Павло допомагає вийти з автомобіля та веде мене до входу.

Перший поверх закладу облаштований у спокійних, розслабляючих кольорах. Невеликі столики, м'які крісла, світлі стіни та плитка під ногами. У стелю вмонтовані довгі лампи, які освітлюють все приміщення, а вікна прикривають ролети з загадковим орнаментом.

Але ми проходимо повз сидячих, молодих людей і підіймаємося широкими, металевими сходами нагору. Другий поверх виглядає більш молодіжно. У стіни вмонтовані сітловідбивальні елементи та високі, вузькі дзеркала.

Попереду чорна, довга барна стійка. По периметру розміщені зони для відпочинку. Напівкруглі диванчики, високі пуфики та круглі столики.

Якось все занадто… яскраво, незвично, химерно.

Мені тут не дуже комфортно, але, коли хлопець питає моєї думки, відповідаю, що все подобається. Мабуть, я не хочу його образити.

— Ходімо, я вже замовив столик, — тихо вимовляє Павло та веде мене за руку на терасу.

Попри те, що на вулиці холодно, тут тепло. По кутках розставлені обігрівачі на високих ніжках, а на кріслі, в яке сідаю, лежить тепла ковдра, яку мені на плечі вкладає Павло, після того, як допомагає позбутися верхнього одягу.

Озираюся, роздивляючись гарне місце та людей, які розмістилися навколо. Біля самого входу розміщений високий діджейський пульт, за яким сидить молодий хлопець.

Я в таких місцях ніколи не бувала. Та й в ресторані була тільки одного разу. Нас з мамою туди запросив дядько Андрій. Але це було інше. Тихе та комфортне місце, а тут мені зовсім ніяково.

— Я взяв на себе сміливість і замовив для нас вечерю. Ти ж не проти? — запитує з усмішкою Паша.

— Не проти.

Через хвилину переді мною з'являється молода дівчина в білій сорочці та чорній спідниці вище коліна. Вона ставить на стіл тарілку для мене, з якимось салатом, здається. Принаймні ті зелені листочки, які туди накидані — точно салат. Розглядаю гарно нарізані овочі та ще шматки чогось, які сховані під зеленню.

— Салат із морепродуктами, — повідомляє мені Павло.

Роздивляюся рожевий шматочок “чогось” і повільно кладу його до рота. Що ж, нічого так. Принаймні я зможу похвалитися перед Олькою, що куштувала морепродукти.

— Смачно? — питає Павло, розглядаючи мене.

— Так, — відповідаю з усмішкою.

Ну а що казати?

Насправді я б не сказала, що це дуже смачно. Якось… ніяк. Та, можливо, це я не дуже розумію високої кухні.

Офіціантка повертається, наливає у мій високий келих жовтуватий, прозорий напій, і я роблю маленький ковток. Вино смачне, солодке, з легкою кислинкою в кінці. Це мені подобається, і я роблю ще кілька ковтків.

Павло не зводить з мене очей, що змушує ніяковіти. Він розповідає трохи про своє життя, і я слухаю уважно хлопця та радію, що не питає нічого про мене.

На фоні його сім'ї мені й розповісти нема чого. А про дитинство з моїм татком-алкоголіком соромно навіть згадувати. Тому мені краще мовчати.

Коли нам приносять десерт, у Павла дзвонить мобільний, але, глянувши на екран, хлопець просто скидає виклик. Та дзвінок повторюється буквально за кілька секунд, а потім ще один.

— Може, ти відповіси? — ставлю питання, передчуваючи щось недобре.

— Обійдеться, — з усмішкою каже він і кладе до рота великий шматок фруктового рулету.

Дивлюся на хлопця та усміхаюся у відповідь. Відрізаю шматочок свого десерту, і мене відволікає тепер уже мій телефон. Номер невідомий. Дивлюся на екран кілька секунд і приймаю виклик.

— Алло, — кажу тихо.

— Де ти? — у слухавці голос Романа. Чи я зовсім з глузду з'їхала? Дивлюся ще раз на екран і прикладаю слухавку до вуха.

— Щось не так? — запитує Павло, уважно вивчаючи моє обличчя. Хитаю головою та повільно підіймаюся зі стільця.

— Мені ще раз спитати? — чую серйозний тон Монастирського. Відходжу трохи далі від столика та зупиняюся біля високих поручат, прокладених по периметру тераси.

— Що тобі потрібно? — стараюся не гарчати.

— Послухай, ти справді думаєш, що цікава Павлу? Йому потрібна нова здобич у колекцію, і на її роль обрали тебе. А ти й рада, розвісила вуха.

Дивлюся назад, спостерігаючи, як Паша мило бесідує з офіціанткою та засовує їй в кишеньку на спідниці купюру. Не хочу вірити, що Роман каже правду.

— Ти мені брешеш. Тому що не хочеш, щоб я зустрічалася з твоїм другом, — фиркаю, опанувавши себе.

— Зустрічалася?! — рже хлопець, а на фоні чую гудіння машини. Він за кермом, чи що? — Та ти ще більша ідіотка, ніж я думав, — шипить у слухавку Роман.

— Ти не маєш права мене ображати, — кажу, стримуючи сльози. Навіщо він знову псує моє життя?