Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

— Як ви могли випустити її за межі подвір’я. Я наказав вам слідкувати за нею. — Розлючено репетував Андрій на своїх підлеглих.

— Андрій Юрійович, ми не думали, що вона прошмигне в той період, коли буде перезмінка. За нею спостерігала Галина. — Винувато виправдовувався один з охоронців.

— З Галиною я сам поговорю. — Важко видихнув повітря. — Чому так пізно повідомили? — Його темні очі від злості, здається, ще більше почорніли.

Такого Андрія варто було боятись. Таким Чорного бачили лише одиниці.

Вони не встигли встановити зв’язок, Зоя так і довірилась йому. В чоловіка було безліч варіантів куди ця дівчинка могла податись, але ні один з них йому не подобався.

Десь всередині чоловіка жевріла надія, що Зоя заблукала десь в околицях лісу. Він вже наказав своїм людям перевірити ввесь ліс, а тим часом вже набирав знайомий номер Лади, аби пересвідчитись у своїй здогадці.

— Слухаю, — стривожено відповіла жінка, як тільки підняла слухавку.

— Зоя в тебе? — Андрій не став розпилюватись на привітання, й так вже бачились сьогодні, а дізнатись про те, чи пішло Зоя до Лади треба було швидко.

— Чому б її бути в мене? — здивувалася Лада. — Стривай, вона, що знову втекла?

Андрій помилився Зоя не пішла до Лади.

— Сиди вдома і не висовуйся. — Наказав він їй, знаючи свою дружину, як свої п’ять пальців. Їй тільки волю дай, так одразу примчиться сюди.

— Андрію, — почала сперечатись жінка, однак одразу же була зупинена.

— Сиди вдома, — Вже роздратовано повторив.

Йому сьогодні категорично не щастило. Рада прийняла рішення відсторонити наставника від справи, та назначити відповідальним за розслідування замаху на президентську родину йому.

А це найменше, чим Андрію зараз хотілося займатись. Йому би особисте життя налагодити та розслідувати, а потім вже братись за роботу.

Тай наставника не просто так відсторонили, він стільки років служив вірою й правдою на користь департаменту. Тут явно щось не чисто було. Йому би і в цьому розібратись, бо явно це витівки Червоних, вони давно мітили на місце біля правління, а як туди ще дістатись як не посунути останніх представників Чорної касти?

То, отже Андрій наступний. Втеча Зої ой, як не на часі. І чого цьому дівчиську не сиділось на місці. Не ґвалтувати ж він її мав.

Чоловік втомлено потер обличчя руками, простогнавши. Андрію відпочити б, бо вже голова крутиться від того, що відбувалось навколо. Чоловік нормально не спав вже третю добу, відчуваючи Зоїні напади, а тепер і втеча. Не те щоб він перестав її відчувати. Але в пошуках це навряд чи знадобиться.

Він не собака-шукач, аби знайти її лише по відчуттях. Однак те, що наразі було тихо, страшило його більше, аніж що-небудь в сьогоднішньому дні.

Різні думки лізли в його голову, поки чоловік прикидав, коли подалась дівчина, і де могла переховуватись. У Лади її не було, та й, дійсно, чого б це вона до неї пішла, якщо та її і налякала, а отже, Зоя вважає, що вона його спільниця.

Додому дівчина теж не пішла б, страх перед зведеним братом, була більшою, ніж, як Андрій думав, перед ним самим. А отже, залишався лише один висновок, те, що їй знову хтось допоміг. І чоловік сподівався, що дівчині і цього разу пощастило, як тоді коли вона зустріла Ладу, і їй трапилась добра людина.

В його кишені вібрував телефон.

— Та що ж таке? — Вилаявся подумки чоловік коли на екрані засвітився номер його горе-брата.

— Вікторе! — Сухо промовив Андрій. — Кажи швидко, я не маю часу на твої образи.

— Та ні, думаю це тобі буде цікаво почути. — Пихато відповів йому брат.

Андрій аж випрямився, присуваючи крісло ближче до столу. Невже…?

— Говори. — Він облизав свої сухі губи, прислуховуючись до тиші в слухавці. — Вікторе!

— Ти втрачаєш контроль, братику? Приємно це чути, хотів би я знаходитись зараз поруч, бачити це на власні очі. — Відверто глузував зі старшого Віктор.

— То ми будемо розмовляти по темі, чи ти вирішив говорити аби в роті не засохло?

Хриплий сміх ще дужче дратував, й без того знервованого Чорного.

— Сьомий регіон.

— А що з ним? — Миттєво зреагував Андрій.

Це була його зона відповідальності, це був його регіон. Він контролював там ситуацію, і не допускав витоку інформації. Рада його з нутрощами розчавить і не подивиться, якщо хоч крапля конфіденційної інформації просочиться не в ті вуха.

— Я чув, що Дмитра відсторонили. Це правда? — Ліниво тягнув слова Віктор.

— Тобі що з того? — Чоловік витягнув з відкритої, давно забутої пачки цигарок, одну, і розглядав її.

Він давно кинув палити, від коли вони з Ладою почали говорити про дітей. Та життя складна штука, Лада від нього пішла, а він так і не повернувся до пагубної звички, не замінив одну на іншу.

— Тепер нікому за тебе заступитись.

Андрій набрав побільше повітря в легені, він знав, що всі розмови з Віктором не приносять йому морального задоволення. Та ігнорувати його також не міг.

Краще тримати ворога близько, мало що він міг втнути.

— Та мені не потрібні захисники для того аби надерти тобі зад.

— А тут ти помиляєшся. — Співаючи промовив чоловік.

— У тебе все? Мені час іти. — Чорний не бажав вислуховувати чергові балачки молодшого брата, в нього були серйозніші справи. Йому треба було для початку знайти Зою. А тому кинув слухавку навіть не дослухавши відповіді меншого брата.

— Андрію! — Чоловік здивовано підняв погляд на неочікуваного гостя у своєму домі в такий час.

— Арнольде? Щось трапилось? Чому ти тут так пізно? — Чорний піднявся зі свого крісла аби привітати свого давнього друга. Свого партнера.

— Та ні, Христинка мені розповідала, що ви з Ладою розбіглись, ти ж пам'ятаєш. От я і вирішив завітати до тебе. Поговорити щиро, так би мовити.

— Я завжди радий вітати тебе у своєму домі, ти ж знаєш. — Чоловік піднявся зі свого місця, стискаючи руку друга. — Але зараз не найкращий час для посиденьок.

— В тебе щось трапилось? Вся охорона на вухах.

— Трапилось, зникла моя гостя. — Не бажаючи вдаватись в подробиці, відповів Андрій…

— Важлива була гостя? — Андрій лише скептично глянув на свого друга, мовляв: “Ти думаєш, що верзеш?”.

— А я бачу ти не дуже сумуєш стосовно розриву з Ладою. — Вальяжно розвалився на диванчику Арнольд, який продовжував зацікавлено спостерігати за Андрієм.

— Слухай, друже, я радий би був з тобою поговорити, та справді не маю на це часу.

Андрій готів випровадити компаньйона зі свого будинку, аби спокійно про все подумати, але по його поведінці чоловік розумів, що всі його спроби будуть марними.

— Я можу запропонувати свою допомогу. — З усією серйозністю відповів йому Арнольд.

— Навряд чи ти можеш мені допомогти.

— І все ж, я наполягаю.

***

— Вона ще не прокинулась. — Бурмотів Сергій у лікаря над вухом.

— Парубче, я і без вас бачу. — Він ощупував пульс дівчини, перевіряв її зіниці, і все важко зітхав.

У дверному отворі, склавши руки на грудях, за процесом спостерігав Віктор.

Зоя застогнала на ліжку, скривившись від дотиків лікаря. Віктору була знайома така реакція. Дівчину торкався чужий чоловік, певне їй було боляче, навіть у непритомному стані.

Скільки разів чоловік спостерігав за подібною реакцією від тієї, котру хотів назвати своєю, але не міг, бо вона не була його.

Скільки років він мучив і її і себе, що врешті решт вона вирішила від нього втекти. Він, дивлячись на цю дівчину, безневинну, наївну, малу, що лежала в нього на ліжку, картав себе, що не зміг владнати з собою.

Але життя жорстока штука, раз він міг використати її проти свого брата він зробить це.

— Ваша дівчинка з Фіолетових, — серед тиші пролунав голос лікаря.

— Так.— Нетерпеливо відповів Сергій на питання, якого не ставили.

— Процес налагодження зв’язку з Донором в неї не завершений. На це вказує і болюча реакція тіла. Всі показники в нормі, але ви ж знаєте, що впливає на її самопочуття… — Лікар важко зітхнув, і ввів дівчині знеболююче.

Віктор дивився то на неї, то на лікаря, а перед очима була зовсім інша картина, інша дівчина, дуже схожа на неї.

Він спостерігав, як росте зв’язок тієї, іншої з її Донором, а сам вмирав всередині, бо для нього вона була вже недоступною.

— Я зробив все можливе, але за нею потрібно спостерігати, раджу вам знайти її донора якомога раніше. — Попрощавшись з лікарем, чоловік наказав Сергію провести його за ворота.

Підійшовши ближче до Зої, він провів рукою по її мокрому волоссю, Зоя сіпнулась від його дотику, оберігаючи себе від чужака, але все одно продовжувала бути беззахисною перед ним.

— Мені шкода, що ти тут, але нічого не вдієш.

За його спиною почулися кроки.

— Я правильно зараз почув? — Обурливим тоном звернувся до нього помічник. — Ця хвойда знайшла собі якогось мужика?

— Ця хвойда ж - твоя сестра. — Хмикнув Червоний.

— Отож-бо! Вона - моя! — Викрикнув Сергій.

— Твоя - твоя, не заводься. — Втомлено потер скроні господар. — Що ж доведеться вирішувати справи швидко, ще одного трупа в будинку нам не потрібно.

— Ти ж пам’ятаєш що ти мені обіцяв? — Перепитав Сергій.

— Пам’ятаю.

Він вийшов з кімнати, намірившись завітати до однієї особи, яку сам собі обіцяв це чіпати, але це була єдина обіцянка, яку він знав що не дотримається.