Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Парацельс підвівся.
— А де ми ще, по-твоєму? Гадаєш, Провидіння може створити якесь місце, яке не було б Раєм? Гадаєш, Гріхопадіння — не те саме, що нерозуміння того, що ми перебуваємо в Раю?
— Троянду можна спалити, — в голосі учня вчувався виклик.
— У коминку ще жевріє вогонь, — мовив Парацельс. — Якщо ти кинеш цю троянду в присок, то гадатимеш, буцімто вона згоріла і попіл справжній. Я ж кажу тобі, що троянда вічна, й лише її вигляд може змінюватися. Одного мого слова буде досить, щоб ти знову її побачив.
— Одного слова? — здивувався учень. — Атанор погас, перегінний куб запилений. Що ти вдієш, щоб її оживити?
Парацельс сумно подивився на нього.
— Атанор погас, перегінний куб запилений, — повторив він. — На цьому відтинку моєї довгої путі я вдаюся до іншого знаряддя.
— Не смію питати, що це за знаряддя, — в смиренних словах гостя вчувалася хитрість.
— Я кажу про те, до якого вдався Бог, коли створював небо та землю, й невидимий Рай, у якому ми перебуваємо і який первородний гріх від нас ховає. Я мовлю про Слово, якого вчить нас наука Кабали.
— Будь ласка, яви мені зникнення й появу троянди, — холодно озвався учень. — Мені байдуже, до чого ти вдасися — до перегінного куба чи до Слова.
Парацельс замислився, а тоді проказав:
— Якби я так вчинив, ти запевняв би, нібито я навіяв її тобі, вдавшись до чаклунства. Чудо не дасть тобі віри, якої ти шукаєш. Облиш троянду.
Юнак знову підозріло глянув на нього. Майстер підніс голос:
— До того ж хто ти такий, щоб входити в дім майстра та вимагати чуда? Що ти зробив, аби заслужити на таку ласку?
— Я знаю, що нічого не зробив, — голос гостя тремтів. — Я благаю тебе в ім’я тих багатьох років, коли навчатимусь у твоїй тіні; дозволь мені побачити попіл, а тоді троянду. Я не проситиму тебе більше ні про що. Я повірю в свідчення, яке узріють мої очі.
Він рвучко схопив пурпурову троянду, яку Парацельс залишив на столі, й жбурнув у вогонь. Пурпур зник, залишилася тільки купка попелу. Нескінченну мить юнак чекав на слова й на чудо.
Парацельс стояв так само незворушно, а коли заговорив, у його мові бриніла дивна щирість.
— Всі лікарі й ботаніки Базеля запевняють, буцімто я ошуканець. Можливо, вони праві. Ось попіл, що був трояндою, але не стане нею.
Юнакові стало соромно. Парацельс — шарлатан або звичайний мрійник, а він, пройдисвіт, вдерся в його дім і змусив зізнатися, що його знамените мистецтво магії — лише порожні слова. Гість опустився навколішки:
— Мій вчинок справді непробачний. Мені забракло віри, якої Господь вимагає від християн. Нехай це буде попіл. Я повернусь, коли зроблюся сильнішим, і стану твоїм учнем, і наприкінці Путі побачу троянду.
Він говорив пристрасно, але в цій щирій пристрасті бриніла жалість, яку викликав у нього старий майстер — такий шанований, такий зневажуваний, такий славетний, а тому такий порожній. Хто він такий, Йоганн Грізебах, щоб по-блюзнірському здирати маску, за якою нікого немає?
Залишити йому золоті монети, означало б дати милостиню. Виходячи, юнак забрав їх. Парацельс провів його до сходів і запевнив, що в цьому домі йому завжди будуть раді. Обидва знали, що не побачаться більше.
Парацельс залишився сам. Перш ніж загасити світильник і вмоститися в кріслі, він простягнув руку й, узявши купку попелу, прошепотів якесь слово. Троянда воскресла.
Пам’ять Шекспіра
Є шанувальники Ґете, Старшої та Молодшої Едди й пізнішої «Пісні про Нібелунґів»; моєю долею був Шекспір. Він і далі залишається моєю долею, але в такий спосіб, якого ніхто не міг передбачити, крім єдиної людини — Даніеля Торпа, померлого нещодавно в Преторії. Є ще одна людина, обличчя якої я ніколи не бачив.
Моє ім’я Герман Зьорґель. Можливо, допитливий читач гортав сторінки моєї «Хронології Шекспіра», що колись здалася мені необхідною для доброго розуміння тексту та була перекладена на різні мови, й серед них — іспанську. Не виключено, що читач пригадає й тривалу полеміку щодо вміщеної Теобальдом[166] у його критичному виданні 1734 року зауваги, яка відтоді становить незаперечну частину канону. Близько 1914 року я написав, але не опублікував розвідку про вжиті елліністом і драматургом Джорджем Чапменом[167] у його перекладах Гомера складні слова, що повертають англійську мову (хоча він і не здогадувався про це) до її англосакських джерел (Urprung[168]). Я ніколи не думав, що його голос, який я вже встиг забути, стане мені таким близьким. Гадаю, підписаний ініціалами окремий відбиток доповнює мою літературну біографію. Не знаю, чи варто згадувати ще й невиданий переклад «Макбета», за який я взявся, щоб не думати весь час про мого брата Отто Юліуса, котрий загинув у 1917 році на західному фронті. Переклад залишився незавершеним; я зрозумів, що англійська мова, на своє щастя, має два регістри — германський та латинський, тоді як наша, німецька, хоча й більш мелодійна, змушена обмежуватися одним.
Я вже згадав Даніеля Торпа. Мене з ним познайомив майор Барклі на одній шекспірівській конференції. Місця та дати не уточнюватиму, бо чудово розумію марність таких подробиць.
Важливіше те, що обличчя Даніеля Торпа, яке я через часткову сліпоту майже забув, увиразнювало його біду. Людина у віці здатна удавати багато чого, але не щастя. Даніель Торп майже фізично випромінював сум.
Після тривалого засідання вечір застав нас у якомусь шинку. Щоб відчувати себе в Англії (де й були насправді), ми вихиляли ритуальні металеві кухлі теплуватого темного елю.
— У Пенджабі, — заговорив майор, — мені показали одного жебрака. За ісламською легендою, цар Соломон мав перстень, завдяки якому розумів мову птахів. Подейкували, буцімто перснем володіє цей жебрак. Перстень був безцінний, тож жебрак не міг його продати й помер на одному з подвір’їв мечеті Вазір Хана в Лахорі.
Я подумав, що Чосеру була відома історія чарівного персня, але промовчав, щоб не зіпсувати оповідь Барклі.
— А перстень? — поцікавився я.
— Загубився, як це зазвичай трапляється з чарівними речами. Можливо, зараз він лежить у якомусь сховку в мечеті або належить людині, яка мешкає в місцині, де немає птахів.
— Або де їх стільки, що їхні голоси зливаються, і неможливо зрозуміти, що вони мовлять. У вашій історії, Барклі, є щось від притчі.
І тоді озвався Даніель Торп. Він говорив, начеб ні до кого не звертаючись, не дивлячись на нас. Англійські слова вимовляв своєрідно, і я вирішив, що це пояснюється його тривалим перебуванням на Сході.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.