Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Лів не знала, скільки пролежала непритомна. Коли вона знову розплющила очі, її здивувало те, що бачити вона стала начебто чіткіше. Але тіло здавалося зовсім чужим, непідвладним. Лів спробувала підвестися, спираючись на лікті. Виходило погано і повільно, руки трусилися. Ще й волосся спадало по обидва боки обличчя сплутаними пасмами.

Вона піднялася з підлоги, повільним приставним кроком підійшла до вікна і злегка відсунула завісу. Краєвид обмежувався недоглянутими кущами шипшини. Вже червонуваті на вигляд, але ще явно недостиглі плоди на них заповзято роздзьобували горобці. Від сонячного світла Лів защеміли очі та й шкіру трохи поколювало. Та загалом сили поступово поверталися. Лів змогла стиснути і розтиснути пальці, але руки при цьому трохи тремтіли й здавалися ватяними.

Далі було невідомо скільки годин похмурого ходіння по кімнаті, розглядання тріщин на пастельних стінах, мух на шибках та старовинної люстри на стелі. Останню прикрашали гірлянди сірої павутини, а от її творців ніде не було видно. Лів ще кілька разів виглядала у вікно, але кущі шипшини нікуди не поділися, і до них нічого не додалося.

В голову лізли різні думки. Якою була ймовірність того, що вона не вийде з цього будинку живою. З одного боку такого сценарію просто не мало існувати. Артур не міг проміняти сестру на якусь книжку, якою б цінною та не була. А якщо він приїде і його вб'ють? А потім її? Але був ще Андре. Він, напевно, вже побачив, де вона, і мчав на допомогу. Одне залишалося незрозумілим: чому ніхто з цих двох ймовірних рятувальників досі не прийшов за нею? Тим часом світло відступало з кімнати — надходив вечір.
— Ні, я просто не можу тут померти! — Лів щосили вдарила кулаками по стіні. Шматки шпаклівки посипалися їй на ноги. — Після мене навіть дітей не лишиться! А якщо вони знищать ще й Артура, рід Воранор буде остаточно стертий з лиця землі.

Чому Лів досі не стала матір'ю? Здавалося б, часу в неї було достатньо. Швидше за все, її організм ще не був готовий до материнства. Так, вона прожила більше сотні років, але вік у цьому питанні для вампірів не був головним критерієм. Потрібна була гармонія з самою собою, з навколишнім світом, якої Лів, на жаль, не відчувала. Незважаючи на всі зусилля Андре оточити її любов'ю, турботою і комфортом, через постійні думки про брата і спогади про крах сім'ї Воранор, вона ніколи не могла знайти внутрішній спокій.

Від цих роздумів Лів відвернув раптовий шум за дверима. Пролунав пронизливий писк дівчини, потім гуркіт меблів і брязкіт розбитого скла. Лів наблизилася до дверей, тільки тепер вона помітила, що на них не було ручки, тож відкрити їх можна було лише зовні. Але відчиняти двері ніхто не став — дерев'яна перешкода просто впала до ніг жінки, яка, почувши перші звуки тріску, відскочила назад. У хмарці пилу, яка здійнялася навколо, Лів побачила брата.
— Артур?

Якби не запилений шпаклівкою і тирсою одяг, він виглядав би так, наче просто зайшов у гості. Розслабленість в рухах, посмішка на обличчі.
— Не наступи на двері. Вони всі в часнику, — попередив сестру. — І ходімо вже звідси.
Лів перестрибнула небезпечний бар'єр. І, опинившись в іншій кімнаті, насамперед побачила знекровлений труп Мелани. У неприродно скрученій позі він лежав серед битого скла та уламків чорного арбалета.
Артур підхопив сестру і блискавично виніс надвір. Там на них чекали ще двоє вампірів, які стояли біля трупа чоловіка, що лежав обличчям у землю.
— Це Еміль? — спитала Лів.
— Так. Не бійся, тобі більше ніхто і ніщо не загрожує, — брат сказав це таким буденним тоном, наче просто відігнав від сестри потенційно небезпечного пса на вулиці.
— Що робити з трупами? — спитав один із вампірів.
— Підпаліть будинок, — наказав Артур.
— Навіщо ж будинок? — запротестувала Лів. — Не треба, дивись, який він!
Дім виглядав велично. Два поверхи і мансарда з круглим віконцем. Щоправда, шпаклівка місцями облупилася, а на деяких шибках виднілися тріщини. Трохи ремонтних робіт — і за це місце змагалися б заможні покупці з усього світу.
Але двоє вампірів уже увійшли всередину. Один із них тримав у руці пляшку оливкової олії. За кілька секунд вони знову опинилися на вулиці. А з дому валив чорний їдкий дим.

Артур підштовхнув сестру до відкритих задніх дверей коричневого позашляховика. Палії ​​теж поспішили до авто. Лів не встигала цілком усвідомити, що взагалі все це оозначало. Але була рада опинитися в чистому салоні, куди не встиг проникнути сморід диму. І часнику.

«Тепер я ніколи не забуватиму про часник», — вона піднесла до носа пасмо свого сплутаного волосся. Воно пахло її звичними шампунем і доглядовою маскою. Нічого стороннього, хоча в домі викрадачів з усіма його запахами Лів провела немало часу. 

«Що ж, можливо у місці з важкою атмосферою після таких подій, можливо й справді краще нікому не жити», — вона кинула прощальний погляд у заднє вікно на будинок, огорнутий примарними обіймами диму.