Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Майк злегка мотнув головою.
— А в цій ролі спостерігача…
Він замовк. Я зрозумів, який це яскравий і зворушливий спогад. Майк спробував заговорити знов, але йому відібрало мову й довелося трохи зачекати.
Урешті Майк поглянув на мене й усміхнувся всупереч почуттям.
— У цій ролі спостерігача я побачив ту крихітну людину. Вона була дуже втомлена, дуже смілива й завжди налаштована просто чудово. А тоді я побачив її душу, її дух і відчув доньчин біль. Відчув його в такому куточку серця, про який досі й не здогадувався. Моє серце так переповнилось — я думав, що воно розірветься.
Я кивнув.
— Що ти зробив?
— Витер сльози на Емминих маленьких щічках, притулив її личко до свого плеча і сказав, що це не страшно. Що все добре. Я сказав їй, що тато поруч і все гаразд. А подумки усвідомив, яким дурнем був. Так переймався всіма іншими в кемпінгу, що забував про найважливішу для мене людину. Емма обхопила ручками мою шию, і я підтягнув її піжамку. Тоді пригорнув доньку до грудей з усім співчуттям, на яке був здатен, прошепотів їй на вухо, шо люблю її й дуже радий, що вона моя донька.
Майк витер сльозу в куточку ока.
— Ніколи не забуду цього випадку, — сказав він. — Доти я вважав себе хорошим батьком. Тієї ночі в мені виникло глибоке прагнення завжди бути кращим. Завжди спонукати себе посилювати зв’язок із тим, на що справді здатен.
— Бути і учасником, і спостерігачем власного життя, — додав я.
Майк кивнув.
— Саме так. Чи готовий я подумати бодай мікросекунду, перш ніж заговорити? Зрозуміти, який вплив справлять слова, особливо в мить роздратування чи гніву? Чи можу я трішки поглянути й побачити все це в процесі? А тоді змінити свою роль, бо в мене є змога стати не лише учасником, а й спостерігачем?
Майк усміхнувся.
— Це неймовірний дар собі. Це усвідомлення того, що ти — це не твоє фізичне тіло. Ти — це дух, який зараз геть випадково проживає у твоєму фізичному тілі. Коли я це усвідомлюю, страху, гніву, тривоги й роздратування в житті стає незмірно менше. Саме про це нагадала мені Емма тієї ночі в кемпінгу.
Розділ 45
Ми з Майком упіймали хвилю і, осідлавши її, прокотилися востаннє за вечір. Коли прийшли на берег, Емма помчала стежкою вітатися з нами. Стрімко підбігла до Майка, розкинувши руки, та обхопила його ноги.
— Привіт, татку.
Він опустив дошку, узяв Емму на руки й поцілував у щоку. Тоді посадовив собі на спину, узяв за щиколотки й закружляв.
— Де Емма? — спитав Майк, ніби не знав, що вона висить у нього за спиною. — Серйозно, Джоне, ти її бачив? Хвильку тому вона була тут. Еммо! Еммо! — удавано гукав він.
Емма зайшлася сміхом.
— Та я в тебе за спиною! — вимовила вона між смішками.
Майк перетягнув доньку назад через плече так, що вона знов опинилася перед ним.
— А, он де ти. Якусь хвильку я не міг тебе знайти.
Емма засміялась і приклала долоньки до його обличчя.
— У нас уже є багаття, і невдовзі тут будуть Софія й Туту. Час починати луау.
Емма злізла на землю й побігла назад, у кафе.
— Мабуть, час починати луау, — сказав Майк і всміхнувся.
Він узяв свою дошку, і ми обидва знову пішли в кафе. Водночас я мимохіть замислився про те, як його вибір у кемпінгу й кожен вибір, який Майк робив, взаємодіючи в мене перед очима з Еммою, вів до таких митей, як та, яку я щойно пережив.
Розділ 46
Кілька секунд ми з Майком ішли мовчки.
— Крім того випадку в кемпінгу, про який ти розповів, — сказав я, — яке твоє найкраще батьківське рішення?
Майк трохи помовчав і подумав.
— Того дня, коли Емма народилась, я вирішив, що ніколи на неї не кричатиму.
— Справді? — відповів я. За багато років я бачив безліч батьків, і крик здавався стандартною для них практикою.
— Саме це найбільше впадає в око тим, хто не має дітей, — сказав Майк.
Я майже не здивувався, що він прочитав мої думки.
— А людей, які вирішують бути такими, дуже багато, — додав він.
— Ти вибрав інше?
Майк кивнув.
— Так. Коли Емма народилась, я був зовсім поряд. Узяв її на руки, обмив, погладив по малесенькій голівці. — Майк усміхнувся. — Емма була завбільшки з кокос. Така маленька, така тендітна і чомусь дуже реальна. У неї негайно розплющились очі, тож вона поглянула на мене так спокійно, наче розуміла таємниці Всесвіту. Тієї миті я вирішив, що ніколи не підвищу на доньку голосу, ніколи на неї не закричу.
— І що?
— Зараз їй сім. Я ніколи цього не робив і не зроблю.
— Як ти справляєшся, коли Емма робить щось не так?
Думка про те, щоб не кричати на дітей, видавалася мені геть чужою. Уявити життя без цього було складно.
— Ми дозволяємо собі певну поведінку залежно від того, як визначаємо себе. Того дня, коли Емма народилась, я визначив себе як батька, який ніколи не кричатиме. Отже, якщо я закричу, це буде не схоже на мене, не відповідатиме моїй сутності.
Я спантеличено поглянув на Майка.
— Уяви собі таке, — сказав він. — Якби ти визначав себе як шукача пригод, не виходити з дому здавалося б нормальним чи ненормальним?
Я всміхнувся.
— Ненормальним.
— Отож-бо. Якби хтось спробував утримати тебе вдома, це було б неприємно. Емоційно, фізично, раціонально… Ти визначав себе як шукача пригод, тобто ти шукаєш пригод. У такому випадку постійно сидіти вдома було б неприйнятно. Ти відмовився б це робити.
— Здається, розумію, — відповів я. — Ти визначав себе як батька, який не кричить, тож було б якось неправильно, якби ти таки закричав. Неправильно не в емоційному, фізичному чи раціональному плані.
Майк кивнув.
— Точно.
А тоді всміхнувся.
— Усесвіт любить випробовувати нашу впевненість у такому.
Я всміхнувся й собі.
— Як саме?
— Наприклад, того дня, коли ти виснажений після десятка несподіваних подій. І відчуваєш стрес через ці несподівані події. До того ж година пізня, і ти думаєш про все те, що ще маєш зробити цього
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі», після закриття браузера.