Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

— І тоді хочеться закричати?

— Так. Ти відчуваєш стрес і напруження. А в глибині душі знаєш швидкий вихід. Кричати на все горло й залякати всіх навколо, шоб вони чинили так, як ти хочеш.

— Однак ти не робиш цього.

Майк похитав головою.

— Звісно, якщо ти вірний тому, як себе називаєш. Розумієш, Джоне, коли в тобі сидить стрес, готовність вийти за межі цього досвіду так, як ми вже говорили, змінює все.

— Як саме?

— Ну, по-перше, ти усвідомлюєш, шо твій стрес і роздратування ніяк не пов’язані з тим, почистить хтось зуби, чи ні. Ти от-от вимістиш гнів на людині, яка його не спровокувала. А це несправедливо. Якщо ти рішучо налаштований на когось розлютитися, лютуй на того, хто зараз тебе бісить. Спрямовуй свій гнів на тих, хто тебе злить. Не спрямовуй його на тих, хто просто опиняється поруч, чи тих, за кого ти точно могутніший. — Майк трохи помовчав. — А особливо не спрямовуй його на когось, просто тому що знаєш, що ця людина тобі простить.

Я кивнув. Це було сильно сказано. Я дуже часто бачив, як хтось визвіряється на члена власної сім’ї! Хоч насправді цей родич не мав жодного стосунку до того, через що сердилася та людина.

— Є ще один нюанс, — вів Майк далі. — Коли ти визначив себе як людину, що не кричить, а в тобі починає наростати бажання закричати, це здається неправильним.

— Як для шукача пригод сидіти вдома, — докинув я.

— Точно. У такому разі спершу можна відчути сильне бажання закричати. Однак, закричавши, ти відчуєш, як ще потужніша сила каже: «Ти не такий. Ти вирішив бути батьком, який не кричить». Тож тобі здалося б, що закричати незмірно ніяковіше. Тому ти не кричиш. Тебе заспокоює той спогад, те усвідомлення. Він допомагає поглянути на все в контексті. Дає змогу бути справжнім собою, тим, ким ти вирішив бути, а не дозволити культурним чи поведінковим моделям керувати твоїми діями. Це дає усвідомленість, потрібну, щоб вийти за межі ситуації. Щоб бодай кілька секунд побути спостерігачем. У такі миті набагато зрозуміліше, яка реакція для тебе справді характерна. А тоді ти дієш відповідно до цього.

Я злегка хитнув головою.

— Майку, може, річ у тому, шо зараз я чую це вперше, але звучить складно.

Він кивнув.

— Розумію. Утім, якщо максимально це розібрати, насправді все досить просто. Спершу визнач, хто ти такий. Тоді дозволь собі час від часу виходити за межі моменту. Дивитися на життя і з погляду учасника, і з погляду спостерігача. Для цього потрібна лише мить. А може, і менше. А тоді дій відповідно до побаченого.

— І це щось дає?

Майк засміявся.

— Навіть у найскладніші дні.

Він повернувся до мене.

— Джоне, я підкину тобі ще одну тему для роздумів. Ти запросив би когось до себе в гості, а тоді накричав би на нього, бо сердишся на когось іншого?

Я засміявся.

— Це, певно, був би останній раз, коли ця людина до мене прийшла.

— Так і є. Тільки люди постійно так чинять. Запрошують до свого життя тих, кого люблять, а це набагато важливіше, ніж просто запросити людину в гості. І тоді роблять із них мішень для свого гніву.

Я похитав головою.

— Ніколи так про це не думав. Однак ти маєш рацію. Я бачив, як інші говорили зі своїми дружинами, чоловіками, партнерами чи дітьми так, як нізащо не говорили б зі своїм гостем. І навіть із найкращим другом.

Ми вже майже дісталися багаття. Майк на мить поставив дошку на землю й усміхнувся.

— Помітивши божевілля у своїй поведінці, ми маємо змогу зупинити це безумство. Серед найцінніших дарунків, які я отримував від Емми, — такі життєві уроки, як ті, про які ми говорили. Бо ж вони стосуються не лише батьків і дітей. Вони стосуються всіх наших взаємодій.

Він підібрав дошку знову.

— Отам є шланг і душ із прісною водою, — мовив Майк і показав на маленький гайок із тропічних дерев. — Може, швиденько сполоснемося, а тоді підемо на луау?

Я пішов до мийки разом із дошкою й подумав: «Як же слушно він каже». Я вже осмислював наші з Майком розмови в контексті його стосунків з Еммою — стосунків батька та дитини. Проте ці уроки багато в чому стосувалися не лише батьків і дітей.

Настав час узятися за книжку осяянь. Я хотів це запам’ятати.

Розділ 47

— Ви змогли.

Ми з Майком уже помилися самі й помили дошки. Тоді він попрямував у кафе, щоб поглянути, як там Емма з Кейсі. Я підійшов до багаття на березі.

Джессіка сиділа в піску, притулившись спиною до великої брили вулканічної породи. Там було багато великих брил, які стояли колом. Посеред них потріскувало невеличке багаття.

Джессіка всміхнулася.

— Ми подумали, що ви, мабуть, вирішили покататися вночі.

Я всміхнувся й собі.

— Іншим разом. Ні, ми просто чудово розмовляли, і час пролетів непомітно.

Джессіка кивнула.

— Знайоме відчуття. Тут таке, певне, трапляється регулярно.

Я сів поряд із нею.

Ти здаєшся щасливою. Вдоволеною.

Джессіка кивнула.

— Не знаю, у чому саме річ. Я просто почуваюся легшою. Саме так…

— Само таким має здаватися життя? — закінчив я.

Вона погодилася.

— Ага. Скажімо, до сьогодні я сиділа в коробці, не знаючи, як вибратися. Тепер коробка зникла, і мені здається, ніби її взагалі ніколи не було. Я просто думала, що вона є. Так довго переконувала себе в її існуванні, що коробка стала реальною в моїй уяві. Однак тепер її немає.

Джессіка поглянула на мене.

— Ти мене розумієш?

Я кивнув.

— Коли я вперше побував у кафе, то почувався схоже. Просидів у ньому всю ніч. А вранці, коли поїхав, у мене виникло відчуття розуміння. — Я знизав плечима. — Навіть не впевнений, що я знав, що саме зрозумів, але все здавалось яснішим. І, як ти сказала, легшим.

— Це надовго? — спитала Джессіка.

— Почасти мені лячно відчувати це й надалі. Воно здається таким правильним, що, коли зникне… Я знаю, що тоді буде просто жахливо.

Я всміхнувся.

— Поет сказав би, що краше відчути шось і втратити, ніж не відчувати взагалі ніколи. — Я злегка хитнув головою й засміявся. — От тільки я насправді не поет. Тому скажу ось що. Коли я був тут уперше, Кейсі пояснила мені, що це почуття, це знання — це як побачити мапу скарбів і знати, де місце, позначене хрестиком. Один раз побачиш — і завжди знатимеш, що воно є.

—