Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

Я кивнув.

— Добре… — І завагався.

— Що таке? — спитала вона.

— Це справді добре. Ба більше, це чудово, — уже завзятіше додав я. — 3 кожним новим осяянням людина розуміє, як усе працює насправді. Починає розуміти життя геть інакше. А з кожною пригодою, що відповідає її МІ й великій п’ятірці для життя, бачить життя таким, яким раніше навіть уявити його не могла.

Я знизав плечима.

— Настане така мить, коли буде дуже складно згадати, як воно було колись. Коли ти почувалася запротореною в коробку. Коли бачила світ територією обмежень, а не ігровим майданчиком незчисленних можливостей.

— Усе це звучить неймовірно, — промовила Джессіка. — То звідки хвилину тому взявся сумнів?

— Людина, яка пережила цю мить, уже не погодиться на життя в коробці.

— Я не хочу погоджуватися на життя в коробці. Я хочу цього відчуття, — захоплено сказала Джессіка.

Я кивнув і всміхнувся.

— Розумію. Утім, тобі важливо дещо зрозуміти. Часом це має певну ціну.

Джессіка запитливо поглянула на мене.

— Яку ціну?

Я ще раз знизав плечима.

— Можу розповісти лише про свій досвід. Я зрозумів, що, коли почав змінюватися, деякі дружні стосунки стали безглуздими. І деякі стосунки в родині теж.

— Чому?

— Ну, я дізнався, що декому я милий у коробці. Це їм знайомо. З такою людиною їм комфортно. Їм потрібен той, хто бачить світ, як вони. Натомість коли я перестав так його бачити, вони відчули загрозу.

— І що сталося?

— Попервах вони намагалися знову посадити мене в коробку. Помаленьку. Жалілися на несправедливість у світі чи на керівників-падлюк. Або втягували мене в тривалу розмову про трагедію, яку побачили в новинах, чи обговорення свіжих пліток про якусь знаменитість.

— Але ти вже був не такий, — сказала Джессіка.

Я хитнув головою.

— Ні, не такий. Я не хотів підживлювати цю енергетику. Якщо вони хочуть, то нехай. То їхній вибір, і я не збирався їх судити. Мені просто цього не хотілося.

— То що сталося?

— З часом деякі дружні стосунки зійшли нанівець. Те саме сталося з деякими стосунками в родині. Однак я зрозумів: звільнивши це місце, я отримав простір для нових стосунків і зв’язків. Більш відповідних тому, ким я став і ким прагну бути в майбутньому.

Я знизав плечима.

— Вирішив, що краще бути собою й бути щасливим, аніж бути чужою версією себе й застрягнути в нормальності.

Джессіка кивнула.

— Як на мене, добре рішення. Тобі, здається, дуже комфортно бути собою. Таким собою.

— Так. Однак зізнаюся, що людям це подобається не завжди.

— Справді?

— Звісно. Я живу інакше. Роблю що хочу й коли хочу. Не маю ані будинку, ані машини. Кожен другий рік десь подорожую. Багатьом людям складно таке зрозуміти. Це їх лякає.

— Як саме?

— Це кидає виклик їхній системі переконань. Відповідно до їхніх уявлень про світ, у свої роки я мушу відкладати певну суму на пенсійний рахунок. Мушу мати таку машину, жити в такому районі, займатися тим і тим і перебувати в таких стосунках… Тож, якщо це не так, вони почасти спантеличені. Замислюються: «Може, мені теж усе це не потрібно?»

— Чому я тут? — задумливо промовила Джессіка.

Я кивнув.

— Знаю. Це запитання, безумовно, не просто так у меню кафе. Бо ж фактично не має значення, що ти маєш чи мусиш робити, на думку всіх інших. Це просто загальна думка, яка виходить із того, що робить більшість людей. А це часто залежить від того, чого хотів би від них якийсь рекламник.

Я всміхнувся.

— Якось так: «Ой, ви жінка, якій тридцять — тридцять п’ять років? Більшість жінок, яким тридцять — тридцять п’ять років, мають роботу, сім’ю, будинок із трьома спальнями та двома санвузлами та їздять па позашляховику. Отже, те саме має бути й у вас».

— Тож ви починаете жити точно за сценарієм, — промовила Джессіка. — Переходите до цього наперед визначеного життя. Байдуже, скільки вам: двадцять, п’ятдесят, вісімдесят…

— Але є вихід… — додав я й замовк.

— Але є вихід — запитати себе: «Чому я тут?» — сказала Джессіка. — А тоді створити новий сценарій, свій сценарій. Такий, що дозволить жити тим життям, якого я хочу. Так, як я хочу.

Я кивнув.

— Це я й дізнався.

Тоді всміхнувся Джессіці.

— Що саме?

Я знизав плечима.

— Часом я замислююся, чи не є це все справжньою метою життя. Це просто велетенська гра, а вся її суть полягає в тому, щоб перевірити: чи можете ви згадати, що треба мати таке життя, якого хочете ви. Усвідомити, що насправді ви керуєте цією грою, а не ця гра контролює вас.

— Побудувати власний майданчик, — замислено відповіла Джессіка, — і гратися на ньому стільки, скільки заманеться.

Розділ 48

— Вони тут! Вони тут!

Емма вибігла з чорного ходу на пісок і радісно сказала:

— Привіт, Софіє! Привіт, Туту!

Я повернувся, щоб побачити, до кого вона звертається.

Емма обіймала маленьку дівчинку й немолоду гавайку.

— Ця дівчинка — Софія. Вона подруга Емми, — пояснила Джессіка. — Я сьогодні вже бачила, як вони гралися разом.

— А хто та жінка?

— Точно не знаю.

Я підвівся. Джессіка теж.

Емма підвела подруг до вогнища.

— Джоне, Джессіко, це мої подруги. Софія та її бабуся. Ми називаємо її бабусею, Туту. Тому що це «бабуся» по-гавайськи.

Я став на коліна, шоб поглянути в очі Софії, і простягнув руку.

— Радий познайомитися, Софіє.

Вона потиснула мені руку.

— Я теж рада, — промовила дівчинка, й сором’язливо всміхнулась.

Я підвівся й помінявся місцями з Джессікою. Вона щойно привіталася з Туту. Тепер настала моя черга.

Відчувалося, що Туту багато знає про життя. Очі в неї сяяли, а її енергія була така явна, що здавалося, ніби до неї можна доторкнутися рукою. Якби не окремі сиві пасма в довгому темному волоссі, угадати вік Tуту було б майже неможливо. Така сильна була її молодеча енергетика.

— Алоха, Джоне, — промовила вона й тепло мене обняла.

— Алоха, — відповів я.

Коли ми розділились, я всміхнувся їй. Туту піднесла руку й торкнулася моєї щоки.

— Добре, що ти повернувся в кафе, — сказала жінка й усміхнулася у відповідь.

Мені було невідомо, як Туту дізналася, що я вже тут був. Може, Емма розповіла Софії, а Софія розповіла їй. А може, вона просто це знала. Я відчував, що правдиве останнє.

Туту була вдягнена в традиційну гавайську сукню, а Софія смикала за неї. Туту опустила руку й торкнулась її голови.

— Що таке, маленька? — тихо спитала вона.

— Можна подарувати їм квіти зараз? — прошепотіла Софія.

Туту всміхнулася.

— Гадаю, ще мить — і Майк із Кейсі вийдуть. Може,