BooksUkraine.com » Бізнес-книги » Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі 📚 - Українською

Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

38
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Повернення до кафе на краю світу" автора Джон П. Стрелекі. Жанр книги: Бізнес-книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 40
Перейти на сторінку:
Це добре, — сказала Джессіка. — Так?

Я кивнув.

— Добре… — І завагався.

— Що таке? — спитала вона.

— Це справді добре. Ба більше, це чудово, — уже завзятіше додав я. — 3 кожним новим осяянням людина розуміє, як усе працює насправді. Починає розуміти життя геть інакше. А з кожною пригодою, що відповідає її МІ й великій п’ятірці для життя, бачить життя таким, яким раніше навіть уявити його не могла.

Я знизав плечима.

— Настане така мить, коли буде дуже складно згадати, як воно було колись. Коли ти почувалася запротореною в коробку. Коли бачила світ територією обмежень, а не ігровим майданчиком незчисленних можливостей.

— Усе це звучить неймовірно, — промовила Джессіка. — То звідки хвилину тому взявся сумнів?

— Людина, яка пережила цю мить, уже не погодиться на життя в коробці.

— Я не хочу погоджуватися на життя в коробці. Я хочу цього відчуття, — захоплено сказала Джессіка.

Я кивнув і всміхнувся.

— Розумію. Утім, тобі важливо дещо зрозуміти. Часом це має певну ціну.

Джессіка запитливо поглянула на мене.

— Яку ціну?

Я ще раз знизав плечима.

— Можу розповісти лише про свій досвід. Я зрозумів, що, коли почав змінюватися, деякі дружні стосунки стали безглуздими. І деякі стосунки в родині теж.

— Чому?

— Ну, я дізнався, що декому я милий у коробці. Це їм знайомо. З такою людиною їм комфортно. Їм потрібен той, хто бачить світ, як вони. Натомість коли я перестав так його бачити, вони відчули загрозу.

— І що сталося?

— Попервах вони намагалися знову посадити мене в коробку. Помаленьку. Жалілися на несправедливість у світі чи на керівників-падлюк. Або втягували мене в тривалу розмову про трагедію, яку побачили в новинах, чи обговорення свіжих пліток про якусь знаменитість.

— Але ти вже був не такий, — сказала Джессіка.

Я хитнув головою.

— Ні, не такий. Я не хотів підживлювати цю енергетику. Якщо вони хочуть, то нехай. То їхній вибір, і я не збирався їх судити. Мені просто цього не хотілося.

— То що сталося?

— З часом деякі дружні стосунки зійшли нанівець. Те саме сталося з деякими стосунками в родині. Однак я зрозумів: звільнивши це місце, я отримав простір для нових стосунків і зв’язків. Більш відповідних тому, ким я став і ким прагну бути в майбутньому.

Я знизав плечима.

— Вирішив, що краще бути собою й бути щасливим, аніж бути чужою версією себе й застрягнути в нормальності.

Джессіка кивнула.

— Як на мене, добре рішення. Тобі, здається, дуже комфортно бути собою. Таким собою.

— Так. Однак зізнаюся, що людям це подобається не завжди.

— Справді?

— Звісно. Я живу інакше. Роблю що хочу й коли хочу. Не маю ані будинку, ані машини. Кожен другий рік десь подорожую. Багатьом людям складно таке зрозуміти. Це їх лякає.

— Як саме?

— Це кидає виклик їхній системі переконань. Відповідно до їхніх уявлень про світ, у свої роки я мушу відкладати певну суму на пенсійний рахунок. Мушу мати таку машину, жити в такому районі, займатися тим і тим і перебувати в таких стосунках… Тож, якщо це не так, вони почасти спантеличені. Замислюються: «Може, мені теж усе це не потрібно?»

— Чому я тут? — задумливо промовила Джессіка.

Я кивнув.

— Знаю. Це запитання, безумовно, не просто так у меню кафе. Бо ж фактично не має значення, що ти маєш чи мусиш робити, на думку всіх інших. Це просто загальна думка, яка виходить із того, що робить більшість людей. А це часто залежить від того, чого хотів би від них якийсь рекламник.

Я всміхнувся.

— Якось так: «Ой, ви жінка, якій тридцять — тридцять п’ять років? Більшість жінок, яким тридцять — тридцять п’ять років, мають роботу, сім’ю, будинок із трьома спальнями та двома санвузлами та їздять па позашляховику. Отже, те саме має бути й у вас».

— Тож ви починаете жити точно за сценарієм, — промовила Джессіка. — Переходите до цього наперед визначеного життя. Байдуже, скільки вам: двадцять, п’ятдесят, вісімдесят…

— Але є вихід… — додав я й замовк.

— Але є вихід — запитати себе: «Чому я тут?» — сказала Джессіка. — А тоді створити новий сценарій, свій сценарій. Такий, що дозволить жити тим життям, якого я хочу. Так, як я хочу.

Я кивнув.

— Це я й дізнався.

Тоді всміхнувся Джессіці.

— Що саме?

Я знизав плечима.

— Часом я замислююся, чи не є це все справжньою метою життя. Це просто велетенська гра, а вся її суть полягає в тому, щоб перевірити: чи можете ви згадати, що треба мати таке життя, якого хочете ви. Усвідомити, що насправді ви керуєте цією грою, а не ця гра контролює вас.

— Побудувати власний майданчик, — замислено відповіла Джессіка, — і гратися на ньому стільки, скільки заманеться.

Розділ 48

— Вони тут! Вони тут!

Емма вибігла з чорного ходу на пісок і радісно сказала:

— Привіт, Софіє! Привіт, Туту!

Я повернувся, щоб побачити, до кого вона звертається.

Емма обіймала маленьку дівчинку й немолоду гавайку.

— Ця дівчинка — Софія. Вона подруга Емми, — пояснила Джессіка. — Я сьогодні вже бачила, як вони гралися разом.

— А хто та жінка?

— Точно не знаю.

Я підвівся. Джессіка теж.

Емма підвела подруг до вогнища.

— Джоне, Джессіко, це мої подруги. Софія та її бабуся. Ми називаємо її бабусею, Туту. Тому що це «бабуся» по-гавайськи.

Я став на коліна, шоб поглянути в очі Софії, і простягнув руку.

— Радий познайомитися, Софіє.

Вона потиснула мені руку.

— Я теж рада, — промовила дівчинка, й сором’язливо всміхнулась.

Я підвівся й помінявся місцями з Джессікою. Вона щойно привіталася з Туту. Тепер настала моя черга.

Відчувалося, що Туту багато знає про життя. Очі в неї сяяли, а її енергія була така явна, що здавалося, ніби до неї можна доторкнутися рукою. Якби не окремі сиві пасма в довгому темному волоссі, угадати вік Tуту було б майже неможливо. Така сильна була її молодеча енергетика.

— Алоха, Джоне, — промовила вона й тепло мене обняла.

— Алоха, — відповів я.

Коли ми розділились, я всміхнувся їй. Туту піднесла руку й торкнулася моєї щоки.

— Добре, що ти повернувся в кафе, — сказала жінка й усміхнулася у відповідь.

Мені було невідомо, як Туту дізналася, що я вже тут був. Може, Емма розповіла Софії, а Софія розповіла їй. А може, вона просто це знала. Я відчував, що правдиве останнє.

Туту була вдягнена в традиційну гавайську сукню, а Софія смикала за неї. Туту опустила руку й торкнулась її голови.

— Що таке, маленька? — тихо спитала вона.

— Можна подарувати їм квіти зараз? — прошепотіла Софія.

Туту всміхнулася.

— Гадаю, ще мить — і Майк із Кейсі вийдуть. Може,

1 ... 30 31 32 ... 40
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"