Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

Софія, променисто всміхаючись, закивала маленькою голівкою.

Майк і Кейсі, наче по команді, з’явилися з кафе, несучи по великій таці з їжею. Вони підійшли до нас.

— Привіт, Софіє. Привіт, Туту, — промовила Кейсі, опинившись ближче.

Поставила тацю та обійняла кожну з них.

Те саме зробив Майк.

— У нас купа дуже хорошої їжі, — сказала Емма.

Я поглянув на таці. То був справжній бенкет. Свіжий ананас і папая, ціла риба, приготована на грилі, рис у банановому листі…

— Саме те, що потрібно для голодних серферів, — зауважив Майк і всміхнувся.

— Туту, Джессіка сьогодні навчилася кататись на серфі, — пояснила Емма.

— Це ти її навчала? — запитала Туту.

— Ага.

— Ви теж серферка? — спитала Туту Джессіка.

— Вона чудова серферка, — втрутилась Емма. — Це Туту навчила Софію. Це в неї в крові. Саме гавайці винайшли серфінг.

— Справді? — здивовано спитала Джессіка. — Я гадала, що це щось каліфорнійське.

Туту міцно обняла Емму, поцілувала її в маківку й сказала:

— Його винайшли тут. Дуже давно. Гавайці завжди мали тісний зв’язок із водою. — Tуту всміхнулася. — Ми ж, як-не-як, живемо на маленьких островах посеред дуже великого океану.

— Туту, а тепер їх можна роздати? — прошепотіла Софія.

Жінка опустила на неї погляд і всміхнулася.

— Так, маленька.

Софія відкрила великий кошик, який принесла Туту. Сягнула всередину й витягнула чудове намисто зі справжніх квітів, а тоді підійшла до Джессіки.

— Алоха, Джессіко. Це тобі. Це лей[4].

Джессіка всміхнулась і стала коліньми на пісок, щоб Софія до неї дотягнулася. Трохи опустила голову, і дівчинка обережно повісила квіти їй на шию.

— Дякую, Софіє, — тихо промовила Джессіка й усміхнулась.

— У нас, у гавайській культурі, зв’язок із душею іншої людини виказують, даруючи їй лей, — пояснила Туту. — Цій традиції понад тисячу років. Так ми виявляємо любов, вдячність, прощення, мир… — Туту всміхнулась. — А також ушановуємо дух життя.

Софія дала по лею кожному з нас.

Вони мали неймовірний запах. Повітря наповнилося солодким ароматом квітів.

— Софіє, Туту, дякую за прекрасні леї, — сказав Майк. — А тепер, може, святкуватимемо з їжею? Хтось голодний?

— Я! — заволала Емма.

— І я! — додала Софія.

— Що ж, тоді, мабуть, почнімо з вас, — відповів Майк і всміхнувся.

Розділ 49

Їжа була неймовірна. Ми смакували нею, доки ще могли відкусити хоч шматочок. А тоді Кейсі принесла з кафе кілька подушок, і ми вмостилися довкола вогню. Усі, крім Емми та Софії. Вони гралися разом, будуючи замки з піску та прикрашаючи їх мушлями.

— Кейсі, Майку, це було неймовірно. Дякую, — сказав я.

Кейсі підняла келих і відповіла:

— З поверненням. І дякую, що допоміг на кухні сьогодні вранці.

— А це було лише сьогодні вранці? — запитав я. — Здається, ніби це було дуже давно. День видався просто неймовірний.

Джессіка кивнула.

— І справді якось складно повірити, що це було лише сьогодні вранці. Чомусь здається, ніби це трапилося в минулому житті.

Кейсі всміхнулася.

— Поняття «день» набуває нового змісту, якщо наповнити його значущими подіями, еге ж?

— Так, — задумливо погодилася Джессіка. — Справді.

— То чому ми так не робимо? — додала вона, оглянула всіх присутніх і засміялася. — Чи, якщо точніше, чому я так не роблю. Ви всі, здається, уже розібралися з цією частиною життя.

— Джоне, що ти думаєш із цього приводу? — спитав Майк. — У тебе саме закінчується черговий рік щоденних пригод.

Я ненадовго замислився, а тоді відповів:

— Почасти я досяг цього, покінчивши з нескінченним списком справ.

— Шо ти маєш на увазі? — спитала Джессіка.

— До перших відвідин кафе я жив дуже клопітно. От тільки проблем мені завдавали справи, якими я насправді не хотів займатися. Мені просто здавалося, що можна розібратися з ними всіма, а тоді нарешті звільнитися. Я міг почати таке життя, якого хочу, просто викресливши всі пункти у своєму списку справ.

— І як це тобі вдалося? — спитав Майк, широко всміхаючись.

Я всміхнувся й собі.

— Мабуть, так кепсько, як тільки можна уявити. Список ніколи не завершувався. Щойно я робив два пункти з нього, додавалися два нові. Обов’язки виникали нескінченною вервечкою.

— Так я почуваюся більшу частину своїх днів, — зізналася Джессіка. — Я приїхала сюди, на цей прекрасний острів, але ніколи цьому не радію. Весь час думаю: якщо присвячувати роботі трішки більше часу, брати щось додому, приходити туди вихідними… урешті-решт, я все надолужу й звільнюся. Тільки так ніколи не буває.

— Всесвіт за тобою стежить, — тихо сказала Кейсі.

— Правильно кажеш, — відповіла Джессіка. — Дуже правильно.

— Всесвіт стежить? — перепитав я.

Джессіка поглянула на Кейсі.

— Продовжуй, — сказала Кейсі. — Ти знаєш.

Наступні кілька хвилин Джессіка пояснювала, що це означає, і розповідала, як вони з Кейсі обговорювали це раніше того дня.

Коли Джессіка закінчила, я кивнув.

— Ніколи не думав про це в такому ключі, але зрозумів, що це щира правда. Якщо витрачати на щось час, цього у вашому житті буде ще більше. Тому важливі речі треба ставити на перше місце. А потім, якщо залишається місце, додавати решту.

Туту стиха засміялася.

— У полінезійському фольклорі є чудовий приклад цього, — зауважила вона. — Історія про дурного моряка та його каное.

— Можна її почути? — спитала Джессіка.

— Ой, а ми можемо станцювати танець? — захоплено спитала Емма.

— Так, можемо? — докинула Софія.

— Я не знала, що ви слухаєте, — сказала Туту, усміхаючись.

— Ми грались і слухали, — відповіла Софія.

— Ну, якщо хочете станцювати, знадобиться музика, — мовила Туту й поглянула на Майка.

Той усміхнувся.

— Зараз буду.

Підвівся й потрюхикав до кафе. За кілька хвилин повернувся з укулеле та трьома барабанами.

— Це паху, — пояснив Майк і передав по барабану Джессіці, Кейсі та мені. — Традиційні гавайські барабани.

Я взяв барабан і стукнув по ньому кілька разів. Майк повернувся до Туту.

— Зробиш нам честь, побудеш оповідачкою? Вона всміхнулась і кивнула.

— Тоді, гадаю, ми з Софією станцюємо, а ти зіграєш на укулеле, — промовив Майк і вдав, ніби передає укулеле Еммі.

— Ні, — відмовилася вона й захихотіла. — Ти грай на укулеле, а я станцюю з Софією.

Майк прикинувся здивованим.

— Ой! Так ми й зробимо. Гаразд.

Майк усміхнувся й сів на пісок.

— Добре, мої танцівниці, підходьте ближче, — сказала Туту. — Пам’ятаєте рухи?

Обидві маленькі дівчинки завзято закивали.

— Тоді час для історії про дурного моряка та його каное.

Розділ 50

Туту повернулася до нас із Джессікою й усміхнулася.

— Мої нові барабанщики, вами керуватиме дуже досвідчена барабанщиця. І дуже досвідчений