Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Коли ці обставини стали відомі загалові, знайшлися ті, хто обстоював думку, що маг сидить отак, поринувши у тривалу нестяму екстазу чи каталепсії100, і що за якийсь час він од неї пробудиться. Хай там як, а були й інші, які вважали, що він справді помер, одначе встиг сотворити закляття, що тривало й після його смерті, завдяки якому маг зберігав оманливу зовнішню подобу життя. Жодна людина не наважувалась увійти до високої чорної вежі, й тінь тої вежі досі падала навскоси на місто Сусран, перетинаючи його, неначе лихий ґномон101, що рухається приреченим на загибель циферблатом, а темна тінь Малиґрісової влади, досі непорушна, мов та ніч, яка панує у гробниці, лежала на розумах людей. 

Серед тих п’ятьох чаклунів, що, боячись творити чари супроти Малиґріса, попрохали Ґадейрона відпустити їх, було двоє, які з часом трохи набралися хоробрості, почувши з інших джерел підтвердження того видіння, що бачив Маранапіон у циклоповім оці. 

Ці двоє були братами і звалися Найґон і Фустуліс. Відчуваючи сором через нещодавно виявлений острах і бажаючи відновити свої добрі імена перед іншими чаклунами, вони замислили зухвалий план. 

Коли над містом знову запала ніч, не принісши із собою місяця, а самі лише тьмяні зорі та валку народжених над морем швидкоплинних хмар, Найґон і Фустуліс пройшли потемнілими путівцями й дісталися крутого пагорба у самому серці Сусрана, на вершині якого у напівзабуті часи Малиґріс спорудив свою похмуру цитадель. 

Той пагорб був густо зарослий кипарисовим лісом, листя у нім навіть при повному сонці було чорне та похмуре, немовби закіптюжене чадом чаклунських курильниць. Неначе якісь потворні духи ночі, схилялися кипариси обабіч адамантових сходів, які вели до вежі. Підіймаючись тими сходами, Найґон і Фустуліс кулилися й тремтіли, коли над ними під шаленими поривами вітру загрозливо змахували розколихані гілки. Вони відчували, як їхні обличчя, наче плювками демонів, окроплює морськими бризками буйний вітровій. Здавалося братам, що ліс обабіч них сповнений огидних, схожих на зітхання голосів, химерних перешіптувань і тихеньких стогонів, немовби якісь заблукані бісенята кликали своїх сатанинських матерів. 

Вогні вежі яскраво горіли між розмаяних гілок, і видавалося братам дорогою нагору, що те світло лише відступає від них у недосяжну далечінь. Обоє не раз встигли пошкодувати про свою нерозсудливість, але зрештою, не зазнавши відчутної шкоди та не зустрівши особливих перепон, вони наблизилися до порталу вежі, що повсякчас стояв відчиненим, виливаючи у вітряну пітьму променисте сяйво ламп, які рівно горіли всередині. 

І хай який підступний був замислений ними план, брати визнали за краще увійти до вежі відкрито. Вони вирішили, що коли хтось їх зупинить або почне розпитувати, казати, що навідалися з метою отримати пророцтво — Малиґріс-бо славився на весь острів як безпомильний віщун. 

Вітер, щомиті свіжішаючи, віяв з моря за Сусраном і шумів навколо вежі, неначе диявольське військо летіло з безодні до безодні, і довгі мантії чаклунів підіймало поривами й кидало їм в обличчя. Проте, увійшовши до широкого порталу, вони більше не чули плачу бурі та не відчували її невідчепної суворості. Зробивши один-єдиний крок, вони опинилися серед тиші, подібної до тієї, що панує в мавзолеях. Навколо них світло ламп нерухомо падало на каріатид102 із чорного мармуру, на мозаїки з коштовних самоцвітів, на нечувані метали та численні полотна гобеленів; у повітрі нерухомо висів якийсь важкий запах, подібний до бальзаму смерті. Міркуючи, що це смертельне безгоміння навряд чи можна вважати природним, два чаклуни мимоволі пройнялися святобливим страхом. Але, побачивши, що передпокій вежі не стерегло жодне з Малиґрісових створінь, вони піднеслися духом достатньо, аби пройти вперед і почати підійматися сходами до горішніх покоїв. 

Повсюди у світлі розкішних ламп брати бачили неоціненні та дивовижні скарби. Були там столи з ебенового дерева із вирізьбленими чаклунськими рунами, інкрустованими перлами і білими коралами; срібні та оксамитові полотна з майстерними зображеннями на них; скрині з електруму, вщерть заповнені талісманними самоцвітами; крихітні боги з жаду103 та агату104 і високі хрисоелефантинні105 демони. Тут була накопичена впродовж довгих років здобич, і лежала вона звалена на купи та перемішана без усякого ладу, геть недбало, без замка і варти, ніби віддана на розграбунок першому-ліпшому злодію. 

З пожадливим зачудуванням оглядаючи багатства, що лежали навколо них, два чаклуни безборонно та безперешкодно неквапом підіймалися від покою до покою, аж поки зрештою дісталися горішньої зали, де Малиґріс зазвичай приймав відвідувачів. 

Тут, як і будь-де у цій вежі, портали були відчиненими, а лампи горіли так рівно, ніби поринули в якийсь світляний транс. Жага грабунку загорілася в їхніх серцях. Ще дужче осмілівши від позірного запустіння й гадаючи, що у вежі немає вже нікого, крім мертвого мага, брати без вагань увійшли досередини. 

Як і в долішніх покоях, у цій палаті було повно коштовних артефактів, а ще оправлених у залізо та мосяж книг, які містили окультні знання страхітливої некромантії; серед них стояли золоті та глиняні курильниці, а довкола на мозаїчній підлозі у химерному безладді були розкидані фіали з небиткого кришталю. У самому центрі покою в кріслі з первісної слонової кості сидів старий архимаг, втупившись поглядом застиглих, нерухомих очей в оповите чорнотою ночі вікно. 

Найґон і Фустуліс відчули, як їх знов охоплює святобливий страх, адже зараз вони аж надто чітко пригадували тричі лиховісну майстерність, якою володів цей чоловік, його демонічні знання і творені ним чари, із силою яких не могли змагатися інші чаклуни. Примари цих речей постали перед братами, немов останнє некроманське чарування. Опустивши долу очі та прибравши сумирного вигляду, вони вийшли вперед і шанобливо вклонилися. А тоді, згідно з обумовленим заздалегідь планом, Фустуліс, голосно промовляючи до Малиґріса, попрохав у нього пророкувати їм їхні долі. 

Відповіді не було, і, підвівши очі, брати були неабияк заспокоєні виглядом старця, що сидів. Лише смерть могла вкрити старече чоло такою сіруватою блідістю і так зімкнути його вуста, що вони заклякли, наче глибоко промерзла глина. Магові очі були мов дві крижані печери, огорнуті мороком, і не виблискувало в них іншого світла, ніж неясні відображення вогнів у лампах. Під його бородою, що була наполовину срібна, наполовину — чорна, глибоко, ніби від початку розкладу, позападали щоки, являючи очам різко окреслені обриси черепа. Сірі та відразливо зморщені пальці рук, на яких палали очі зачарованих берилів та рубінів, були заціпеніло стиснуті на поруччі крісла, що мали форму вигнутих дугою василісків. 

— Воістину, — пробурмотів Найґон, — тут немає нічого, що могло б нас страшити чи бентежити. Поглянь — це, зрештою, лише труп старого чоловіка, який над усяку міру довго дурив хробака, позбавляючи його належного харчу. 

— Авжеж, — озвався Фустуліс. — Проте чоловік цей свого часу був найвеличнішим з усіх некромантів. Навіть перстеник на його мізинці є надпотужним талісманом. Балас-рубін у перстні на великому пальці його десниці може викликати демонів з пекельних глибин. У томах, які лежать у цім покої, криються таємниці загиблих богів і містерії стародавніх планет. У фіалах містяться патоки, що дарують дивні видіння, та зілля, що можуть оживляти мертвих. І ми вільні обрати собі будь-що з-поміж усіх цих речей. 

Найґон, пожадливо розглядаючи коштовні камені, вподобав собі перстень,