Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— В якому сенсі?

— Не знаю. Ну як ми загалом потрапляємо туди, куди потрапляємо?

Ще одна блискавка прорізала чорне небо, цього разу зовсім близько.

— Хай там як ти давала собі раду, щоб вижити, — тихо додала вона, — на Звуженні буде гірше. Важче.

— Я розумію.

— А мені здається, не розумієш, — зітхнула Вілла.

— Як на тебе, мені варто було лишитися на Джевалі.

— Не знаю. Але скоро сама довідаєшся.

Унизу щось гучно грюкнуло. Вілла вчепилася в линви й нахилилася вперед. Під грот-щоглою, звівши на неї голову, стояв Вест із затисненим у руці зубилом. Позаду Остер із Паєм тягли зі шканців великий ящик.

Побачивши вираз обличчя Веста, Вілла випросталась на вантажній стрілі.

— Що сталося? — гукнула вона.

Той не відповів. Тільки дивився на неї довгим поглядом, а ті двоє поставили ящик перед ним.

— Що він робить? — Я теж нахилилася, намагаючись роздивитися.

Ми обидві витріщилися на зубило, яким Вест підчепив край кришки. Дерев’яна накривка з рипінням зсунулася, Вілла забрала волосся з обличчя і скосила погляд. Вест узявся за другий край. Зубило гучно стукнуло об дерево, кришка зіскочила.

Вілла тільки охнула. Мало не звалилася з такелажу. Затулила рота долонею, і долоня тремтіла.

Там, унизу, білосніжний місячний промінь чітко окреслив розкритий ящик, звідки, з брудної солом’яної устілки, вирячився на нас якийсь чоловік.

— Що за… — видихнула я.

Вілла вже летіла вниз, намацуючи в темряві гаки. Я поквапилася на палубу вслід за нею.

Боцманка завмерла, аж кожен м’яз нап’явся, в очах блищали сльози.

Чоловік закректав, засовався в ящику, намагаючись вивільнитися від мотузок, які міцно стягували йому зап’ястки та щиколотки. Рота йому було заткнуто просмоленою ганчіркою, крізь яку з горла вихоплювалися глухі звуки, а на шиї видніло татуювання у вигляді знаку Золи: місячний серпик між житніми колосками.

Це був той, кого шукав Зола. Крейн. Очевидно.

Вілла ридала, притиснувши кулаки до рота.

Нарешті позирнула на Веста, витираючи мокрі щоки. Інші стовбичили мовчки, ніби чекали, що вона скаже. Море навколо нас стихло. Той спокій, що западає перед самим ударом шторму, моторошна тиша. Чоловік благально вдивлявся у Віллу.

Вона рвучко вдихнула, розтиснула кулаки, хутко кивнула й відчепила від ременя тесло. Остер із Паєм узялися за кришку та повернули її на місце. Здушені крики притишилися. Вілла витягла з мішечка на ремені цвяха.

— Що ти робиш?! — прошепотіла я.

Та вже й сама розуміла.

Вона приладнала цвяха скраю і одним ударом тесла загнала в дерево. Тоді витягла інший. Проробила таке з усіх країв, а коли закінчила, Вест, Геміш, Остер і Пай підхопили ящик із кожного боку й підняли його, мов домовину.

— Ні, — намагалася крикнути я, але голос застряг у горлянці. — Весте, не можна так…

Він не чув. Ніхто не чув.

Коли ящик підняли й занесли над бортом, зачувся крик. Тої ж миті всі розчепили пальці та відпустили «вантаж». Він майнув у повітрі й бухнувся в темну воду. Я кинулася до леєра: лише тінь щезала в густій пітьмі.

Долоні тремтіли так, що засмикало руки аж до плечей. Я обхопила себе хрест-навхрест, судомно вчепившись у сорочку. Коли озирнулася, Вілла зі спорожнілими очима трималася за шрам на щоці.

Я зрозуміла, що Зола якось доклався до цього опіку на її обличчі. І знала, що на Звуженні кожна дія має певні наслідки. Кілька разів бачила, як такі вироки виконували й на батьковому кораблі. Одного разу серед ночі я прокралась на палубу й побачила, як батько відтяв злодієві руку тим самим ножем, що ним різав собі м’ясо за обідом. Проте я встигла забути, як це буває. Забула, як лунає у вухах відчайдушний виск дорослого чоловіка.

Так ось що робив Вест у торговому домі! Отой невідомо хто, з ким він розмовляв, вочевидь дістав доручення відшукати кривдника Вілли. Ось що він мав на увазі, коли біля перекупникової крамниці казав, щоб зверталася до нього.

Вілла перетнула палубу, зупинилася перед Вестом, звелася навшпиньки й поцілувала в щоку, а сльози так і текли з очей. Це не був поцілунок кохання, одначе в поглядах, якими вони обмінялися, промайнула сотня таємниць. Сотня спільних історій.

Вест дістав із-за спини та простягнув Віллі її кинджал. Та витерла очі тильним боком долоні й забрала його, повернувши так, що зблиснули камені.

— Дякую, — вимовила.

Вони постояли мовчки, а навколо знову міцнішав вітер. Вест проводив очима порух Вілли, коли та заткнула кинджал собі за пояс. А я так і стояла, припнута до леєра, немовби з тіла витекли останні краплинки тепла. Внизу під нами безпомічно тонула людина. А Вілла перев’язувала волосся шкіряною стрічкою, ніби вони щойно не скоїли вбивства. Ніби над кораблем не витав зловісний шепіт смерті.

Таке життя на Звуженні. Уперше я готова була погодитися з Сентом.

«Ти створена не для цього світу, Фейбл».

Із правого борту завив вітрюган, я затремтіла та звела голову: блискавки били вже просто над нами.

— Усе закріпити й перевірити! — гукнув Вест і метнувся нагору східцями.

Команда взялася до праці. Вілла полізла на грот-щоглу, а Пай із Остером кинулися до вантажу й остаточно все принайтовили²⁹. Я роззирнулася: що б і собі зробити? Знайти якусь справу, щоб відігнати це видиво з-перед очей: як ящик із людиною занурюється в море. Спустилася до перехідного містка, задраїла люки в напіврубці й посмикала двері.

Коли піднялася назад, Вест так і стояв, освітлюваний спалахами блискавки, і не дивився на мене. Утім, він мене помітив. Судячи з того, як трохи відвів погляд униз і вбік, десь на мої ноги на палубі. Може, совістився скоєного. Може, совістився того, що йому не совісно. Може, думав, буцімто я вирішила, що він чудовисько. Якщо так, то в чомусь він мав рацію.

Я зиркнула на сліпучий спалах над головою.

Він таки був чудовиськом. Як і всі ми. А тепер шторм змусить нас спокутувати.

28 Такелаж (мор.) — загальна назва суднових тросів, блоків, гаків тощо, призначених для кріплення корабельного оснащення.

29 Принайтóвлювати (мор.)