Читати книгу - "Чи це людина"

Годі, треба продовжувати, про такі речі думаєш, але не говориш. Піколо чекає, дивлячись на мене.

Я б віддав сьогоднішню баланду за те, щоб з’єднати non ne avevo alcuna з фіналом. Намагаюсь відтворити це через рими, заплющую очі, кусаю пальці; але все марно, далі — тиша. У голові мені танцюють інші рядки: «…la terra lagrimosa diede vento…»  [56] — ні, це щось інше. Вже пізно, пізно, ми доходимо до кухні, треба закінчувати:

Tre volte il fe’ girar con tutte l’acque,

Alla quarta levar la poppa in suso

E la prora ire in giú, come altrui piacque… [57]

Затримую Піколо, конче необхідно, щоб він почув, він обов’язково мусить зрозуміти оце — come altrui piacque — «так Хтось велів» — поки ще не пізно, завтра він чи я можемо загинути або ніколи більше не побачитись, я мушу йому це сказати, пояснити все про Середньовіччя, роз’яснити цей такий природний для людини, необхідний, а все ж неочікуваний анахронізм, і ще дещо, щось грандіозне, що я сам лиш тепер збагнув у хвилинному осяянні — може, якраз у цьому криється причина нашої долі, нашого перебування нині тут…

Ми вже стоїмо в черзі по баланду, посеред брудної і обдертої юрми «юшконосів» з інших команд. За спиною в нас юрмляться ті, хто прийшов пізніше. «Kraut und Rüben?» — «Kraut und Rüben». — Офіційно оголошують, що нині маємо юшку з капусти і ріпи: «Choux et navets». — «Kaposzta és répak».

Infin che ’l mar fu sopra noi rinchiuso. [58]

Події літа

Цілу весну прибували транспорти з Угорщини; кожен другий в’язень був угорець, і угорська стала другою, після їдишу, мовою концтабору.

У місяці серпні 1944 року ми, прибулі сюди п’ять місяців тому, вважалися вже старожилами. Як старожили, ми, члени команди 98, не здивувалися, що дані нам обіцянки і складений іспит з хімії не мали жодних наслідків — ми не здивувалися, ані не надто засмутилися; фактично всі ми певною мірою боялися змін — «Кожна зміна веде до гіршого», твердила одна з табірних приповідок. Загалом досвід вже безліч разів показував нам марність будь-яких передбачень — навіщо мучитися, передбачаючи майбутнє, якщо ніякий наш вчинок, ніяке слово не зможе його хоч мінімально змінити? Ми стали вже бувалими гефтлінгами — наша мудрість полягала в тому, щоб «не намагатись зрозуміти», не уявляти собі майбутнього, не терзатися, вгадуючи, як і коли все закінчиться, не ставити запитань ні іншим, ні собі.

Ми зберігали спогади про попереднє життя, але вони були туманними і далекими, а тому надзвичайно солодкими й смутними, якими є для кожного спогади про раннє дитинство і про все те, що скінчилося; і для кожного з нас момент прибуття в концтабір лежав у корені зовсім іншої вервечки спогадів, суворі ці спогади були близько і підтверджувались теперішнім досвідом, немов рани, які щодня відкриваються знов.

Принесені з фабрики новини про висадку союзників у Нормандії, про наступ росіян і про невдалий замах на Гітлера спричинили хвилі сподівань, бурхливі, але ефемерні. Кожен відчував, як з дня на день тануть його сили, як розчиняється воля до життя, як затуманюється розум; Нормандія і Росія були так далеко, а зима так близько; голод і розпач були такі конкретні, а все решта таке нереальне, що здавалось неможливим, що справді існує якийсь інший світ й інший час, крім цього нашого загрузлого в багні світу та нашого безплідного, застиглого часу, кінець якого ми вже були неспроможні собі уявити.

Для живих людей одиниці часу завжди мають певну вартість, яка є тим більшою, чим вищими є внутрішні ресурси того, хто його переживає; але для нас години, дні і місяці завжди занадто ліниво і повільно переливалися з майбутнього у минуле, мов нікчемна і нікому не потрібна матерія, якої ми намагалися якнайшвидше позбутися.

Час, коли яскраві, наповнені, неповторні дні минали один за одним, скінчився; перед нами, мов нездоланна перешкода, лежало сіре і нерозбірливе майбутнє. Для нас історія зупинилася.

Проте у серпні 1944 року почалися бомбардування Верхньої Сілезії, які тривали, нерегулярно припиняючись і знов відновлюючись, протягом цілого літа і осені аж до остаточної кризи.

Страхітливо злагоджена робота зі спорудження Буни різко зупинилась, а коли відновилась, то це були вже лиш судомні потуги, скажені і розрізнені. Дату початку виробництва синтетичного каучуку, яка у серпні вже здавалася близькою, поступово відкладали, і врешті німці взагалі перестали про це говорити.

Будівельні роботи припинилися; усі сили незліченного тлуму невільників були спрямовані на інші цілі, бунтівничі настрої та пасивна ворожість серед них зростали. Після кожного нальоту з’являлись нові руйнування, які треба було відбудувати; складне обладнання, яке ще кілька днів тому з таким трудом налагодили, довелося демонтувати і вивезти; нашвидкуруч споруджувалися бомбосховища і загородження, які, за іронією долі, при найближчому випробуванні виявлялися непридатними і зайвими.

Раніше ми думали, що будь-що краще, ніж монотонність одноманітних, невблаганно довгих днів, систематична і впорядкована безпросвітність спорудження Буни; але нам довелося змінити думку, коли Буна стала розпадатися, немов під ударом прокляття, яке поширилося і на нас. Ми мусили пітніти посеред пилюки і палаючих руїн, тремтіти, мов тварини, притиснувшись до землі, щоб уникнути люті літаків; у довгі і вітряні вечори польського літа ми поверталися у табір, розбиті втомою і висушені спрагою, і заставали його в сум’ятті — не було води, щоб напитися і помитися, не було баланди для порожніх шлунків, не було світла, щоб захистити шматок хліба одного від голоду другого і щоб вранці знайти взуття та одяг у темному, верескливому пеклі блоку.

У Буні скаженіли цивільні німці, охоплені шалом людини, яка прокидається після довгого сну про своє панування, бачить свій крах і не може зрозуміти його причин. Табірні райхсдойчі, включно з політичними, у пору небезпеки знов відчули поклик крові і землі. Це нове явище звело плетиво протистоянь і непорозумінь до його первісних елементів і по-новому поділило табір: політичні разом із зеленими трикутниками та есесівцями бачили —