Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Я не зрозумів жодного слова, але мені здається, що пані Смірновій сподобалося, — захоплено зашепотів пан Гефельфінґер.　

— Вона вже пішла? — прошепотіла я йому.　

— Ні. Вона ще хоче тут усе роздивитися.　

Він знову заламав руки.　

— Тут я їй, на жаль, не міг ніяк перешкодити. У мене зараз іще один сеанс масажу, тому прослідкуй, будь ласка, щоб діти добре поводилися, поки пані Смірнова тут. І ще зроби щось із цією старшою дамою, що витріщається на бідну пані Смірнову, як на священну корову.　

— Вона так поводиться, бо вважає, що пані Смірнову насправді звати пані Єгорова, — сказала я.　

— Як російського олігарха?　

Ну звісно, знову це ім’я знали всі, окрім мене.　

— А хіба олігарх буває не російський? — запитала я. — Це ж як пліснява, яка буває тільки біла, хіба ні?　

Але пан Гефельфінґер уже поквапився геть, на свій наступний сеанс.　

Я знайшла пані Смірнову, чи як її там насправді звати, в басейні. Слідом за нею туди поспішила й пані Людвіг. Вона не випускала несподівану зіркову гостю з поля зору ні на мить! А пані Смірнова, у свою чергу, не спускала погляду з Трістана, який саме витерся і накинув на себе халат. Ця сцена чимось нагадувала мені рекламу кока-коли, не вистачало тільки музики та сповільненої зйомки. Усі, включно зі мною, витріщалися, поки він не загорнув свій ідеальний торс у махровий рушник. Гретхен навіть облизала губи.　

Лише пані Людвіг цікавила більше пані Смірнова. Вона збуджено подріботіла до мене.　

— Це точно вона, — прошепотіла пані Людвіг, мабуть, дещо заголосно.　

Пані Смірнова, вона ж Єгорова, роздратовано подивилася на пані Людвіг, а потім удавано прихильно їй усміхнулася. Пані Людвіг аж засяяла.　

Трістан попрямував до виходу. Дві старші Барнбрук, звісно, теж уже не мали причин залишатися в басейні.　

Ґрейсі й Медісон пішли слідом за ними. Імовірна дружина олігарха також покинула відпочинковий комплекс, записавшись на тиждень наперед на п’ять наступних масажних сеансів і догляд за обличчям. Тільки Емі залишилася, щоб, як я припустила, продовжити нашу розмову. Та до цього не дійшло, бо пані Людвіг дорогою до сауни виявила, що загубила свій перстень. Щасливого сяяння на її обличчі як і не було.　

— Я поклала його разом з іншими прикрасами на блюдце, яке ви мені дали, — сказала вона зі сльозами на очах. — Але тепер я ніде не можу його знайти! І Цоб ви знали, це був перстень із моїх заручин. Він для мене безцінний.　

Її нижня губа так тряслася, що я ледве стримувалася, аби не заплакати від жалю. І це ж треба — не що інше, як перстень від пана Людвіга із заручин!　

Разом з Емі ми оглянули кожен закуток, та даремно. Після своїх сеансів до нас приєднався пан Гефельфінґер. Навіть коли він увімкнув яскраве світло, щоб ми краще бачили, це нічого не дало. Ми зазирнули в кожен бежевий куток, повивертали всі без винятку кишені в халатах, а я ще передивилася всі кошики з білизною і перетрясла кожен рушник. Та й після таких пошуків перстень знайти не вдалося. Зрештою, геть розчаровані, ми здалися. Було вже по одинадцятій.　

— Може, його заховав хтось із дітей, — припустив пан Гефельфінґер, коли геть пригнічена пані Людвіг зникла в дверях у супроводі Емі, яка глибоко їй співчувала. — Діти люблять подібні витівки.　

Або перстень украли. Але кому це було потрібно? Пані Людвіг сама ж говорила, що він був дорогим тільки для неї.　

— Я в це не вірю, — твердо мовила я. — Він певно кудись закотився, а ми його просто не побачили. Вранці я попрошу Яромира відкрутити зливні решітки, щоб ми могли подивитись і там. Не хвилюйтесь, ми його знайдемо.　

— Сподіваюся. — Зітхнувши, пан Гефельфінґер задув ароматичні свічки. — Інакше ця стара дама заявить про крадіжку — і тоді ми всі станемо підозрюваними.

10

Я почувалася цілком виснаженою, коли вийшла з дверей. І до того ж була такою розпашілою, що, здавалося, на моєму чолі можна було смажити яєчню, а компресійні колготки сплавилися з моєю шкірою. Л ще я дуже переймалася через пані Людвіг. Сподіваюся, що ця бідолашна старша жінка зможе сьогодні вночі хоч на хвильку склепити очі.　

Посередині коридору сиділа Заборонена Кішка. Як тільки я з’явилася на горизонті, вона піднялася, ніби чекала саме на мене, потерлася біля моїх ніг і, голосно нявкаючи, побігла до вузьких дверей підвалу, за якими були кілька сходинок і двір.　

Ключ стирчав у дверях, тому я зробила їй послугу й випустила надвір. Оскільки пан Гефельфінґер використовував цей закуток для своїх коротких перекурів, сніг тут був хоч і неприбраний, проте добре втоптаний, принаймні поблизу виходу. Із прочинених дверей подуло живильним холодом. Я прихопила ключ — двері мали тенденцію захлопуватися, і нещасливці залишались тоді заблокованими надворі, — вийшла і глибоко вдихнула. Коли крижане нічне повітря заструменіло моїми легенями, я почулася набагато краще.　

Мало не до самого вечора падав сніг, і тільки тепер розпогодилося. Поміж поодинокими хмарами миготіли зірки, а майже повний місяць повагом викочувався над верхівки ялин, занурюючи все навкруги у своє холодне світло. Заборонена Кішка всілася на сніг і пильно дивилася тепер угору на стіну будинку. Поки температура мого тіла повільно приходила до норми, я простежила за її поглядом.　

Якщо дивитись ззовні, ми стояли в найнижчій точці готелю. Тільки кухня під рестораном і відпочинковий комплекс мали вікна, через які туди потрапляло денне світло. З усіх інших боків підвальний поверх був занурений у схил гори. Гігантські французькі аркові вікна бального залу над відпочинковим комплексом віддзеркалювали місячне сяйво. Над ними виднілися вікна кімнат південного крила. Тільки третє вікно зліва світилося, це мав би бути номер 117, кімната охоронця Смірнових/Єгорових. Останні два вікна справа були ванними кімнатами панорама-люксу. Саме там, між вікном номера 117 і вікном ванної кімнати панорама-люксу, рухалося те, за чим слідкувала кішка. У мене на мить завмерло серце, коли я розпізнала в цьому силуеті людину, що рухалася по вузькому виступі на стіні, який був десь вісім чи дев’ять метрів наді мною.　

Швидко й спритно постать майнула повз освітлене вікно. Коли лампа на мить освітила профіль людини, я впізнала Трістана Брауна. Без жодних сумнівів.　

У моїй голові роїлися думки, проте вони не мали ніякого сенсу. Хто ж балансує вздовж вузького виступу