Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

ще на якийсь час залишуся. Може, спробую сауну. Це ж, кажуть, так корисно для здоров’я. Маєте, можливо, щось, куди б я могла сховати свої прикраси, моя люба? А як тут із рушниками? Можна взяти більше ніж два? Пан Людвіг буде дивуватися, де я пропала так надовго. Але потім, коли я розповім йому, кого тут зустріла, у нього щелепа відвисне. Ах, це місце просто чарівне!　

Ага, і повне сюрпризів.　

Поки пані Людвіг насолоджувалась сауною, одночасно спостерігаючи за дверима масажного кабінету й очікуючи, коли ж вони знову відчиняться, я непомітно наглядала за порядком у басейні. Трістан сидів на лежаку, оточений Еллою, Ґретхен і Медісон. Він не скидався на людину, яку це надто обтяжувало. Радше навпаки — здавалося, насолоджувався ситуацією.　

Ґрейсі плавала на спині, пускала ротом струмені води й кричала:　

— Трістане, поглянь сюди! Я кит!　

Я не бачила тільки Емі. Мені вдалося знайти її в коридорі, де вона нерішуче прихилилася до стіни.

— Треба було брати книжку, — сказала вона дещо засоромлено, коли побачила мене.　

Я поставила кошик, повний свіжовипраних рушників, і почала складати їх і скручувати.　

— Тут є і затишніші місця для читання.　

— Я знаю… — Емі зітхнула. — Моє улюблене місце — м’які підвіконня в бібліотеці. Я сьогодні там півдня сиділа, читала, дивилася, як падають сніжинки, і гладила кішку. А ще я люблю маленький вестибюль за гардинами на третьому поверсі. Чи критий балкончик у барі, рано-вранці, коли ще немає людей. Там тебе ніхто не шукатиме.　

— Це хто тебе не шукатиме?　

Емі стенула плечима.　

— Та вибирай кого завгодно: моя мама зі своїм «тримай плечі рівно, Емі», «не пхай вічно носа в книжку, Емі», «ти маєш розважатися, Емі». Мій тато, який завжди так дивиться на мене, ніби щоразу дивується, що я взагалі існую. Ну, в принципі, таке можливо, коли в тебе п’ятеро дітей. І від Ґретхен і Елли, бо вони… ну ти їх уже сама знаєш.　

Вона нахилилася за рушником.　

— Можна тобі допомогти?　

Я здивовано на неї глянула. Але вона ніби сказала це цілком серйозно та ще й попросила пояснити їй, що робити.　

— Пан Гефельфінґер хоче, щоб вони були скручені, бачиш, — ось так. Він каже, що так виглядає аристократичніше. А тоді мусимо їх поскладати, по шість на одну полицю. Ага, саме так.　

Якийсь час ми мовчки згортали, скручували і складали, а тоді Емі якось неочікувано сказала:　

— Ґретхен і Елла розповіли Ейдену, що я вчу мову жестів. І тепер він думає, що я в нього закохалася.　

Завдяки мсьє Роше я була добре проінформована. Ейден був глухим темноволосим хлопцем, якого ще немовлям усиновили дідусь і бабуся Емі, тобто він був їй нерідним прийомним дядьком. Ніякої кровної спорідненості. Тому бути закоханим у нього не було нічим поганим.　

— Хм, хм, — промимрила я, сподіваючись, що це прозвучить так само розуміюче й підбадьорливо, як і в мсьє Роше.　

У всякому разі це надихнуло Емі на подальшу розповідь.　

— Відколи Ейден це знає, він ставиться до мене дивно. Майже не дивиться на мене. І при цьому… — Вона зітхнула. Так глибоко, що ледь не заразила зітханням мене. — Ми завжди так добре розумілися. Навіть без слів. Я тільки раз на нього розсердилася, десь два роки тому, бо Елла і Ґретхен використовували його як піддослідного, а він і не заперечував.

— Як піддослідного? — Тепер мій голос уже не звучав, як голос мсьє Роше, радше, як мій власний.　

— Так, їм потрібен був хтось, на кому б вони вправлялися в поцілунках. — Емі розгнівано форкнула. — Ейден, певно, вміє особливо добре цілуватися. Ґретхен каже, що це через… що це через те, що він нічого не чує, тому особливо чутливий і чудово підходить як об’єкт для вправлянь. Я дала їй за це ляпаса. Раз. Ну добре, двічі. По правій щоці й по лівій. Так сильно, що мені аж самій заболіло.　

— І добре зробила, — вихопилося в мене.　

Емі криво посміхнулася:　

— Я отримала три тижні домашнього арешту, і мені було заборонено дивитися улюблений серіал.　

— Це було того варте, — мовила я.　

— Мені теж так здається.　

Емі вдячно подивилася на мене. Тоді знову зітхнула:　

— Тому я не розумію, чому Ейден так дивно поводиться. Він же знає, що я б ніколи… а навіть якщо б і… мову жестів можна ж вчити просто так, не обов’язково бути в когось закоханим… Маю на увазі, я ж залишилася тією, що й була.　

Нарешті пазли потроху почали складатися в картинку.　

— У моєї подруги Делії теж був колись хороший друг, Пауль, — почала я. — Він жив по сусідству і ще маленьким хлопчиком змайстрував канатку від своєї кімнати до кімнати Делії, по якій могли їздити іграшкові лего-чоловічки. Так вони обмінювалися повідомленнями. їхні сім’ї їздили разом відпочивати, вони чудово розумілися і всім ділились одне з одним. Поки одного дня Пауль не почав дивно поводитися. Він майже не розмовляв із Делією, а коли вона наближалася до нього на шкільному подвір’ї, то просто обертався від неї геть.　

Емі дивилася на мене широкими від подиву очима.　

— І чому він це робив?　

— Делія теж у нього про це питала, хоч їй то було не так легко зробити, бо він весь час від неї тікав. Але потім він нарешті признався, що закохався в неї.　

— Оу, — сказала Емі. — А що сталося далі?　

Правда була в тому, що Делії було приємно це почути. Та, попри все, вона не була закохана в Пауля, їхня дружба цього не пережила. Пауль уже рік як не говорив із Делією. До сьогодні ми називали його між собою не інакше, як «Ображений Пауль». Я вирішила не розповідати Емі всіх цих сумних фактів.　

— Що я хотіла цим сказати, Емі: можна багато років бути з кимось знайомим, а потім раптом зрозуміти, що той хтось уже зовсім не дитина й хоче чогось більшого… Можливо, Ейден відчуває те саме, що Пауль тоді.　

Емі задумано жувала нижню губу.　

— А якщо ні? А якщо він зараз думає, що це я в нього закохана, і це йому неприємно?　

— А ти закохана в нього? — запитала я й відразу ж прикусила язика. Мабуть, не варто було питати так прямо.　

Та Емі наче не звернула уваги.　

— Можливо, — сказала вона, вагаючись. — Закоханість — це коли серце б’ється швидше і ноги стають ніби ватяні від одного тільки погляду?　

Не те щоб я була колись закохана, та після стількох прочитаних книг і переглянутих фільмів я впевнено могла сказати «так».