BooksUkraine.com » Бойовики » Крейдяна Людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Крейдяна Людина"

196
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Крейдяна Людина" автора С. Дж. Тюдор. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 76
Перейти на сторінку:
class="p">— То це означає, що він учора не повернувся до готелю?

— Не знаю, — відповідаю я. — Може, він вирішив спати в автівці.

Але чому Міккі не зателефонував мені? Навіть якщо не хотів набридати посеред ночі, чому не набрав мене вранці?

— Сподіваюся, що він не валяється десь у канаві, — каже Хлоя.

— На біса ти таке говориш?

Я відразу шкодую, що так погарячкував. Я майже відчуваю, як вона вже скипає гнівом по інший бік слухавки.

— Та що з тобою таке ще від самого ранку? Може, ти встав не з тієї ноги і тепер поводишся, як придурок?

— Даруй, — промимрив я. — Я просто втомлений.

— Усе добре, — відказує вона тоном, який означає, що це далеко не так. — Що ти робитимеш зі своїм дружком?

— Наберу його. Якщо не вдасться додзвонитися, завезу гаманця йому в готель. Перевірю, чи все з ним гаразд.

— Залишу його на столику в коридорі.

— Ти сьогодні кудись ідеш?

— Браво, Шерлоку. Маю ж таке неймовірно цікаве особисте життя, забув?

— Гаразд, побачимося пізніше.

— Щиро сподіваюся, що не побачимось.

Хлоя кладе слухавку, а я стою і думаю, чи то вона так жартує про те, що гулятиме допізна, чи ж направду більше ніколи не хоче бачити такого дратівливого дурня, як я.

Я зітхаю і набираю номер Міккі. Мене відразу перекидає на голосову пошту.

— Вітаю, це Міккі. Зараз я не можу відповісти на ваш дзвінок, а далі ви самі знаєте, що треба робити після звукового сигналу.

Я не хочу залишати повідомлення. Вертаюся до входу в парк і коротшою дорогою прямую додому, намагаючись не зважати на примарне відчуття тривоги, що закрадається в ямці під ребрами. Мабуть, я даремно непокоюся. Певно, Міккі приплентався до готелю, вмовив працівників дати йому новий ключ-картку і зараз відсипається після вчорашньої пиятики. Коли я прийду до готелю, він уже буде за обидві щоки наминати обід. Абсолютно цілісінький і здоровісінький.

Я повторюю це кілька разів усе переконливіше й переконливіше.

І з кожним разом вірю в це чимраз менше.

Готель «Travelodge» — це потворна будівля, що тулиться до занедбаної забігайлівки «Little Chef». Я подумав, що Міккі міг дозволити собі якусь пристойнішу місцину, але хто знає, може, так йому зручніше.

Дорогою я ще двічі набираю номер Міккі. Знову голосова пошта. Лихе передчуття повільно наростає.

Я зупиняю автівку і заходжу у вестибюль. За конторкою стоїть молодик з рудим волоссям, зібраним у тугий хвостик, і дірками у вухах, одягнений у надто обтислу сорочку і сяк-так затягнуту краватку. На бейджі, пришпиленому до піджака, зазначено, що його звуть «Дадз», і це схоже не на ім’я, а радше на назву якогось системного дефекту.

— Вітаю. Заселяєтеся?

— Та ні. Я прийшов побачитися зі своїм другом.

— Зрозуміло.

— Міккі Купер. Він учора до вас заселився.

— Добре.

Клерк і далі байдуже на мене дивиться.

— Отож, — веду я, — не могли б ви перевірити, чи він зараз у себе?

— А ви не можете йому зателефонувати?

— Він не відповідає, а річ у тім… — Я виймаю з кишені його гаманець. — Учора він забув його у мене вдома. Всередині його ключ-картка і кредитки.

Чекаю, поки молодик осягне всю важливість моїх слів. Мої ноги обростають мохом. Замерзають і тануть льодовики.

— Вибачте, — нарешті озивається він. — Я не розумію.

— Я питаю, ви можете перевірити, чи він благополучно добрався вчора до свого номера. Я хвилююся за нього.

— Он воно що. Вчора була не моя зміна. Вчора тут працювала Джорджія.

— Гаразд. Можливо, якась інформація є у вашому комп’ютері? — Я киваю в бік стародавнього на вигляд комп’ютера, що нидіє на брудному столику в кутку. — Він мав би попросити новий ключ-картку. Має ж бути якийсь запис.

— Ну, можу подивитися.

Він просто випромінює сарказм. Неохоче всідається за стіл і натискає кілька клавіш.

Відтак повертається до мене.

— Ні, нічого.

— Ну то, може, зателефонуєте Джорджії?

Я розумію, що змусити Дадза робити те, що бодай частково не належить до його обов’язків, ой як тяжко. Правду кажучи, складається таке враження, що навіть дихання вимагає від Дадза неабияких зусиль.

— Будь ласка, — прохаю я.

Глибоке зітхання.

— Ну добре.

Він бере телефонну слухавку.

— Привіт, Джорджіє.

Я чекаю.

— Чи приходив минулої ночі без ключа-картки якийсь чувак на ім’я Міккі Купер? Ти не давала йому запасного ключа? Зрозумів. Гаразд. Дякую.

Дадз кладе слухавку і вертається до конторки.

— І? — питаю я.

— Ні. Ваш друг учора не приходив.

1986 рік

Я завжди уявляв, що похорони відбуваються похмурими дощовими днями, коли всі люди в чорному одязі туляться під парасолями.

У день похорону Шона Купера світило сонце — принаймні зранку. І ніхто не був у чорному. Його сім’я попросила всіх одягнути щось блакитне й червоне. Улюблені кольори Шона. Кольори шкільної футбольної команди. Дехто з дітей прийшов у шкільній формі.

Мама обрала для мене нову світло-блакитну сорочку, червону краватку і темні штани.

— Мусиш мати охайний вигляд, Едді. Щоб проявити свою повагу.

Насправді я не хотів проявляти повагу до Шона Купера. Я взагалі не дуже хотів іти на його похорон. Раніше я ніколи не був на похороні. Принаймні я такого не пригадував. Напевно, батьки брали мене на похорон дідуся, але тоді я був дуже маленький. До того ж дідусь був старий. Нічого дивного, коли помирають старі люди. Вони навіть пахнуть так, ніби вже наполовину мертві. Чимось кислим і затхлим.

Смерть спіткала інших, але не таких, як ми, дітей і не тих людей, котрих ми знали. Смерть була чимось абстрактним і дуже далеким. Мабуть, на похороні Шона Купера я вперше відчув на собі липкий і холодний подих смерті. Найбільший її фокус у тому, що вона переконує тебе, ніби її тут зовсім немає. Одначе смерть ховає багато козирів у своїх темних холодних рукавах.

Іти від дому до церкви не більше як десять хвилин. Хотів би я, щоб було довше. Я неквапливо плентався, постійно поправляючи комір сорочки. Мама була одягнена в ту саму блакитну сукню, що й на вечірці Гладкого Ґева, та ще накинула на плечі червоного піджака. Тато чи не вперше убрався в довгі штани, за що я був йому дуже вдячний, і сорочку з червоними квіточками (за яку я був не такий вдячний).

Ми підійшли до церковної брами водночас із Гоппо і його мамою. Ми нечасто бачили маму Гоппо. Хіба що тоді, коли вона їхала кудись автівкою чи прибирала. Того дня вона зібрала розпатлане волосся в пучок. Вона була одягнена в

1 ... 28 29 30 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крейдяна Людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крейдяна Людина"