Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

Цар дає музикам свого персня, та Охвай не хоче:

— Пресвітлий царю, ви пообіцяли мені принцесин перстень. Ви свого слова повинні дотримати.

Цар засоромився і закричав на доньку:

— Віддавай свій перстень! Як не даєш, то будеш коротша на голову!

Тоді принцеса зняла з пальця перстень і вдарила ним об землю так, що розсипався на макові зернятка. І нечистий зразу перемінився у квочку, інші музики перемінилися в курчат і почали збирати макове зерно.

Та голуб перекинувся тхорем і скочив на квочку — розірвав її.

Цар лиш очі витріщив на таку чудасію. А тхір перемінився на красного леґеня став собі коло молодої:

— Пресвітлий царю, оце моя суджена!

Тоді цар зняв зі своєї голови корону, надів на хлопця і сказав:

— Ти — мій зять, наслідник. Передаю на тебе царство.

Весілля тривало. Гості їли, пили, веселилися. І я на тій гостині був, наївся і напився, що став п'яний, упав на стілець — і цій казці кінець.

Дванадцять лебедиць і дванадцять лебедів

Була собі сирітка Іванка. Шукала вона служби та й не могла знайти. Аж один багатий господар узяв дівчину за наймичку. Він і свої діти мав, але жалів до роботи їх заставляти, а бідна сирітка тяжко в нього гарувала.

Одного разу прийшла вона ввечері з поля додому. Цілий день не їла нічого, а багачка посилає на річку шмаття прати.

Пере Іванка шмаття й плаче на свою долю нещасливу, бо дуже їй гірко, а не має з ким поділитися горем тяжким.

Тут з'явилася незнайома дівчина у вінку та й каже:

– Іванко, не плач. Знаю, що тобі гірко. Покинь шмаття прати. Ходи зі мною — будеш у віночку ходити.

Дуже гарна була дівчина, дуже гарно говорила, й Іванка покинула все — пішла за нею.

Вела дівчина Іванку понад воду й завела в ліс. Ішли вони лісом до ночі, йшли цілу ніч, поки не запіяли дикі кури. А коли запіяли, дівчина перетворилася в лебедицю й полетіла, а Іванка спам'яталася, що вона сама-одна в страшних хащах. Хотіла вийти на дорогу, але тільки подряпала собі руки й ноги. Сіла під дерево, плаче:

— Господи, чого сирітська доля така нещаслива? У багача я тяжко працювала, але за своє життя була безпечна. А тепер завела мене якась Мана в ліс, і доведеться тут пропасти.

Не встигла вона це сказати, як затріщали корчі, й з'явився старенький дідусь. Каже він:

— Доньцю дорога, не плач. Ходи до мене — добре тобі буде.

— Ой, дідусю, ніде нема добра бідній сироті.

— Я все, Іванко, знаю про тебе.

Так її ці слова здивували, що вона послухала діда — пішла за ним.

Повів її той дідусь ще далі в ліс. І привів до якогось двору. Там серед лісу стоїть мальована хатка на курячій лапці, довкола хатки росте сад, у саду пташки співають. Зайшли до хатки, а там просторо, попрятано все. А таких вишивок! Таких подушок! Подивилася Іванка й каже:

— Дідусю, мені тут мило, але я буду самітня.

— Не будеш ти сумувати. В мене є одинадцять доньок, а ти будеш — дванадцята.

Враз щось надворі зашуміло. Іванка виглянула у вікно, а над хаткою літають одинадцять лебедиць. Літають-літають, та не сідають. Дає дідусь їй коновочку в руки та й каже:

— Біжи, донечко, доріжкою через сад до кринички, зачерпни свіжої води й принеси до хати.

Приносить вона в коновці воду, а в хаті навколо столу сидять одинадцять дівчат і сорочки вишивають.

Підійшов дідусь, напився води, похвалив Іванку й питає:

— А чи вмієш ти вишивати?

— Вмію.

— То сідай з дівчатами та й не буде тобі сумно.

Сіла вона, дали їй полотно, на якому пташки повимальовувані, та й сказали вишивати рушник. Вона вишиває, а дівчата так співають, що не можна наслухатися ні тих голосів, ні тих пісень.

Подивилися дівчата на Іванчині руки та й одна з них питає:

— Чого в тебе, сестричко, такі руки поранені?

Стала вона розповідати, як лишилася сама-одна сиріткою, як у багачів служила: недоїдала, недосипляла; нехтували нею, у найгірший мороз посилали до роботи, у найгіршу сльоту.

Кажуть дівчата:

— Це вже минулося. Тепер тобі з нами буде добре, лише дідуся треба слухати.

Полягали вони спати. А рано-вранці прийшов дідусь і наказує:

— Ану, гуси, купатися!

Поробилися дівчата лебедицями. А Іванка й незчулася, як сплеснула крилами й вилетіла за подругами у вікно. Прилетіли вони на море. Одинадцять лебідок поскладали крила в купку, а Іванка свої збоку поклала, щоб упізнати, бо сестриці вже не перший день літають, а вона ще новенька. Новенька, але найкраща межи ними.

Побігли дівчата до моря купатися. Викупалися, прилетіли, поснідали та й далі сіли за свою роботу. Вишивали вони п'ять днів, а на шостий день дід каже:

— Тепер, дівчата, підете полоти й поливати город. Туди прийдуть дванадцять хлопців косити окоманку. Не бійтеся їх.

Полють дівчата город, поливають, а трохи далі дванадцять хлопців косять конюшину. Та й нічого. Аж перед обідом вийшов дідусь з хати, махнув білою хустиною і крикнув:

— Ану, лебеді, на воду!

Дванадцять косарів стали лебедями, сплеснули крилами й полетіли в один бік. Крикнув дід ще раз:

— Ану, лебідки, на воду!

Дванадцять полільниць стали білими лебедицями, сплеснули крилами — полетіли в другий бік.

І ті, і ті покупалися, пообідали, знов стали до роботи. Полють дівчата, косять хлопці, а один косар позирає в дідів город і каже:

— Хлопці, хлопці, так мені сподобалася нова дідова донька, що з гадки мені не сходить. Я лише не знаю, як достоятися в дідуся, щоби він дозволив нам побратися.

А один косар каже:

— Та ти найдовше в діда живеш, то й знаєш, що треба так робити, аби дід собі твою роботу сподобав, то він для тебе все зробить.

Добре полола город Іванка, але добре й косив той хлопець, що вона йому сподобалася. Ввечері хлопці з дівчатами стали лебедями, прилетіли додому, повечеряли, а тоді дід каже:

— Чув я, що одному лебедеві сподобалася молода лебідка. Я розумію, що таке молодість і перечити їм не буду, коли схочуть від мене разом відлетіти. Але най лебідь вгадає, котра лебідка йому сподобалася.

Всі хлопці поставали однаковими лебедями, а дівчата лебідками — одна в одну, як око в око. Каже дідо:

— Вибирай, козаче, котра твоя!

А як він покаже, коли всі однакові? Дивиться він, дивиться, а Іванка теж собі