Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

морські береги й відносять покидьки, які всі безнастанно викидають у море. Почувши це, Пітер зауважив, що море надзвичайно охайне. Бідолашний Пітер ніколи не оминав нагоди пожартувати, навіть коли жарт був недоречний. Спочатку нам це не вельми подобалося, бо жарти його часто перебивали дуже подобну розмову — і я не знаходжу слів, аби висловити свій осуд такій поведінці, — але ми зрештою до того призвичаїлися і зовсім перестали на його жарти зважати; дивна річ, ми почали їх сприймати як неодмінну частину свого відпочинку (така вже сила звички) і визнали несподівані вибухи веселощів, що були наслідком його гумористичних вправ, за цілком природні, бо вони давали нам розраду під час поважних розмов. Але не хочу змальовувати Пітера гіршим, аніж він був насправді. На своє диво, ми часто переконувалися, що він знав багато речей, про які ми не мали уявлення; і я також спостеріг: засвоївши що-небудь із досвіду, він ніколи того не забував. Підсумувавши все те, я дійшов висновку, що явища протилежні і несхожі, об'єднані докупи, утворюють гармонійне ціле; наприклад, ми троє на своєму острові були несхожі з багатьох поглядів, але, об'єднавшися, ми склали гармонійну спілку, і навряд чи в цілому світі існував такий погоджений тріумвірат. У тій симфонії, що ми зіграли разом на пречудовому Кораловому острові, не було жодного дисонансу; і я переконаний: це сталося тому, що ми наладналися одним ключем — і ключ той зветься дружба! Так, ми тісно здружилися, живучи на острові, і дружимо й досі.

Докінчуючи розповідь на цю тему, чи то пак на тему попередню, — я маю на увазі припливи і відпливи, — хочу згадати про інше дивне явище природи. Ми виявили, що на острові майже не було або не було зовсім сутінок. Ми добре пам'ятали чарівні довгі сутінки в нас на батьківщині, які дехто вважає найприємнішою порою дня, хоч особливо я завжди віддавав перевагу сходові сонця; і коли ми висадилися на острів, то завжди перший час, упоравшися з денною роботою, сідали на прискалкові чи на горбі потішитися вечірнім вітерцем; але щойно сонце ховалося за обрієм, як зразу западала темрява. Отож, полюючи вдалині від табору, нам доводилося стежити за сонцем, бо опинитися в темряві серед лісу було не дуже приємно; хоч як ясно сяяли прегарні південні зорі, але їхнє світло зовсім не проходило крізь густе листя, що спліталося над нашими головами.

Та вернімося до нашої пригоди. Розказавши геть усе Пітерові про Діамантову печеру під Водограйною скелею, як ми назвали те місце, ми швиденько подалися додому. Аж раптом вітрець, що подував із суходолу, доніс до нас рохкання й кувікання.

— Цього нам і треба! — вигукнув Пітер, здригаючись і наставляючи списа.

— Цить! — мовив Джек. — Це ж бо, Пітере, твої друзі. Вони, мабуть, навмисне сюди придибали засвідчити тобі своє шанування, досі-бо на цім боці острова ми їх не бачили.

— Гайда! — гукнув Пітер, чимдуж поспішаючи до лісу.

Ми з Джеком подалися слідом, тішачися з нетерплячки, яка охопила нашого товариша.

З долини знову долинуло рохкання, і поросята разів п'ять закувікали — цього разу набагато гучніше. На той час ми підійшли до видолинка між Долиною Розбитого Корабля і Водограйною скелею.

— Агов, Пітере, — гукнув пошепки Джек хрипким голосом.

— Чого тобі?

— Постривай, небоже. Ті безрогі спинилися саме на схилі. Якщо ти з Релфом станеш он за тією скелею, я обійду їх і пожену ущелиною, аби тобі зручніше було вполювати добру здобич. Дивись мені, Пітере, вибери гладке порося, — додав Джек, пірнувши в кущі.

— Певна річ! — сказав Пітер, облизуючи губи. — Я прихильний до поросят усім серцем. Може, краще сказати усім ш…

Ми поставали в засідці під скелею.

— Пильнуй! — вигукнув я, зачувши несамовитий Джеків крик, від якого увесь гурт, заверещавши, порснув униз.

Пітера взяла нетерплячка, і він подерся трохи вище дуже крутим трав'янистим схилом, щоб угледіти свиней заздалегідь; щойно він доліз до вершка й вистромив голову, як двоє поросят, випередивши своїх товаришів, вискочили стрімголов з-за гребеня й кинулися вниз. Одне з них промчало повз самісіньке Пітерове вухо; інше, не здатне спинити стрімкий розгін, як потім сам Пітер висловився, «гепнуло» прямісінько йому в руки і враз заверещало — більше, мабуть, з переляку, аніж того, що забилося, і обоє вони покотилися шкереберть у видолинок. Як тільки вони опинилися внизу, порося скочило на ноги, задерло хвоста і гайнуло, кувікаючи, навтьоки. Але я метнув йому навздогін із пращі великий камінь, на щастя, добре націлившись. Камінь той влучив порося за вухом, і воно впало.

— Молодець, Релфе! Ти не осоромився! — вигукнув Пітер, котрий, на моє диво і велику радість, звівся на ноги, очевидячки, цілий і неушкоджений, хоч і страшенно розкуйовджений. Він чимдуж побіг до горла ущелини: свинячий-бо вереск свідчив, що гурт свиней наближається. Я поклав собі вже не вбивати жодної: аби Пітерові пощастило влучити, то двох поросят на наші потреби було б більше аніж досить. Вони випорснули з ущелини гамузом — спочатку двоє чи троє кругленьких поросят і здоровезна стара льоха, а за ними решта гурту.

— Ну ж бо, Пітере, — мовив я, — ось гарненьке, ситеньке, ціляй у нього.

Але Пітер не ворухнувся, він пропустив його, не зайнявши. Я подивився на нього здивовано й побачив, що губи він стиснув, брови насупив, наче от-от стане на двобій із страшним ворогом.

— Чого ти? — спитав я і аж здригнувся.

Раптом він намірився списом, стрибнув уперед і, зойкнувши так, що в мене кров похолола в жилах, прошив стару льоху аж до серця. Більше того, він штрикнув її так завзято, що спис пройшов наскрізь.

— Ой Пітере! — вигукнув я, підступаючи. — Що це ти зробив?

— Зробив? Я вбив їхню прапрабабу, от і все, — відмовив він, дивлячись трохи злякано на непорушну тварину.

— Гей, що це таке? — спитав, підходячи, Джек. — Овва, Пітере, ти, мабуть, полюбляєш жилаве м'ясиво. Якщо хочеш скуштувати печені з цієї старої свині, то попереджую: тобі зведе щелепи. З якого це дива ти вбив саме її, Пітере?

— Річ у тім, що мені треба черевиків.