Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Сам бог нас тішить, - про­мо­ви­ли де­котрі на­дуті й лег­ко­духі па­ни: во­ни й справді з сон­них очей пой­ня­ли віри, що са­мо не­бо пок­люється про панські шля­хетські втіхи та за­бав­ки.

Надворі все видніша­ло, все пот­ро­ху більше роз­вид­ню­ва­лось.

На сході не­на­че якась ве­ле­тенська си­ла од­чи­ня­ла вікно в небі. Вікно все шир­ша­ло та шир­ша­ло. Світ по­лив­ся на го­ри й на до­ли­ну по­над Су­лою. Да­лекі при­гор­ки й ліси ніби то­ну­ли в ту­мані, не­на­че за­литі мо­ло­ком; ближчі го­ри вже ви­ри­на­ли з ту­ма­ну і не­на­че бу­ли зас­тав­лені то­не­сеньким ма­то­во-білим склом, як бу­ває в сте­пах в час ма­ре­ва. Близькі го­ри й ліси сто­яли, ніби по коліна в ту­мані, що ним па­ру­ва­ла Су­ла, не­на­че підтоп­лені зни­зу во­дою в повіддя. А між ни­ми біліла ли­са го­ла го­ра, не­на­че білий ве­ле­тенський віл ви­су­нув­ся з чор­них гір та лісів до са­мої річки, на­хи­лив товс­ту шию над Су­лою і ніби смок­тав во­ду. Го­ра бу­ла біла, ніби вкри­та снігом та гра­дом, а на горі чорніло кільки дубів та ку­щиків, ніби за­не­се­них снігом навк­ру­ги. Звер­ху го­ра лисніла ро­же­вим од­лис­ком, та­ким делікат­ним, як рум'янець на що­ках мо­ло­денької пан­ни.

- Диво див­не! Го­ра дійсно вкри­та снігом! - ше­потіла шлях­та, а де­котрі панії за­ше­потіли мо­лит­ву і хрес­ти­лись, зди­во­вані тією нез­ви­чай­ною про­явою у спасівку.

- Господи Іісу­се! Це не на доб­ро! - обізва­лась од­на не­мо­ло­да кня­ги­ня. - Це або на го­лод, або на чу­му. Це не на доб­ро! Це на який­сь по­пуст бо­жий.

- Це на чу­му в Ук­раїні, а на здо­ров'я Польщі, - ска­зав По­тоцький. - Ця з'яви­на в на­турі пев­но який­сь знак бо­жий, знак з не­ба про­ти чо­гось.

Пани й панії сто­яли й ди­ву­ва­лись. Тим ча­сом сон­це виг­ля­ну­ло з-за дібро­ви, не­на­че ви­су­ну­ло зо­ло­те чо­ло з пуч­ком зо­ло­тих ку­черів навк­ру­ги. Потім од­ра­зу проміння, ніби стріли, шуг­ну­ли, роз­тяг­ли­ся й впи­ли­ся в бла­кит­не не­бо. А за ти­ми зо­ло­ти­ми стріла­ми ви­ко­ти­лось пиш­не сон­це й по­ма­леньку підніма­лось над дібро­вою, не­на­че ог­няс­та каз­ко­ва пти­ця роз­пус­ти­ла зо­лоті кри­ла й підніма­лась сти­ха, по­ма­леньку. Го­ра за­лисніла звер­ху чу­до­вим, різким білим блис­ком, і на бо­ки впа­ли делікатні білі сутінки, не­на­че на по­лах біло­го шов­ко­во­го уб­ран­ня.

Сонце по­ко­ти­лось вго­ру, підніма­лось все ви­ще та ви­ще, і го­ра заб­ли­ща­ла, за­лисніла й за­ми­готіла усіма кольора­ми яс­ної ве­сел­ки, не­на­че во­на бу­ла об­си­па­на би­тим криш­та­лем, в кот­ро­му гра­ли й ми­готіли проміння сон­ця. Зда­ва­лось, ніби з не­ба впа­ла ве­сел­ка, по­ла­ма­лась, под­ро­би­лась і пок­ри­ши­лась, і об­си­па­ла ти­ми пиш­ни­ми кольоро­ви­ми ок­руш­ка­ми усю го­ру з вер­ху до ни­зу. Тім'я го­ри біліло, не­на­че сніг, аж різа­ло в вічі. Усей поділ го­ри сяв оран­же­ви­ми, жов­ти­ми та яс­но-зе­ле­ни­ми ог­ня­ми, не­на­че чи­ясь ру­ка опо­ви­ла го­ру пиш­ни­ми пар­че­ви­ми то­роч­ка­ми та по­зу­мен­та­ми. По усій горі суспіль ми­готіли брильянтові пуч­ки біло­го світа, пе­ре­ли­ва­ючись то зе­ле­ни­ми, то жов­ти­ми делікат­ни­ми од­лис­ка­ми.

А тим ча­сом сан­ки го­тові: час їха­ти на вло­ви, бо при­пе­че сон­це, то й сніг роз­та­не. А ну­мо, в до­ро­гу! Ру­шай­мо!

Усі ру­ши­ли з па­ла­цу і вий­шли за двір. Не­да­леч­ке од дво­ру по­чи­нав­ся ліс. В лісі уся до­ро­га біліла, не­на­че дійсно бу­ла вкри­та снігом та гра­дом. За дво­ром на би­то­му шля­ху сто­яв ря­док са­нок. Па­ни й панії повс­ка­ку­ва­ли в сан­ки. Коні лед­ве тяг­ли сан­ки по землі, по­ки до­вез­ли до лісу. Па­ни й панії спох­ва­ту навіть не при­ди­ви­лись до то­го снігу. По­лоз­ки за­пи­ща­ли, підрізи за­ви­ща­ли. Сіль хру­ща­ла, не­на­че кри­ча­ла. Аж тоді па­ни, про­чу­мав­шись, по­ча­ли до­див­ля­тись до до­ро­ги.

- Це не сніг і не лід! Це щось інше! - го­моніли панії.

- Та це по­тов­че­но скло чи… сіль… - за­го­во­рив Ко­нец­польський до Єремії. - Що во­но за про­ява!

- Що во­но за про­ява! Ніби сіль! Кня­зю Єреміє! та це ж об­си­па­но шлях сіллю, чи селітрою, чи що! - гу­кав до Єремії з са­нок По­тоцький.

А коні летіли, як навіжені, й не­за­ба­ром вис­ко­чи­ли з лісу на ли­су білу го­ру. Єремія ско­чив з са­нок. Па­ни й панії повс­ка­ку­ва­ли й собі, по­на­хи­ля­лись і по­ла­па­ли ру­ка­ми той див­ний сніг; кри­жин­ки бу­ли теплі. Лащ лиз­нув язи­ком і крик­нув:

- Ясновельможні па­но­ве! Та це ж ома­на! Це ма­на! Це не град і не сніг, а справдішня со­ло­на сіль! Князь нас підду­рив! Навів на нас ма­ну!

- Ага-га! це князівська фа­цеційка! Це жарт яс­но­вельмож­но­го кня­зя Єремії! - за­гу­кав По­тоцький.

- А що! доб­ре підду­рив вас? - обізвав­ся Єремія. - То, бач­те, моїй ко­ханій Гри­зельді, як ще тільки ми сю­ди при­бу­ли, за­ма­ну­лось по­ба­чи­ти ці гарні го­ри взим­ку під снігом. От я й об­си­пав їх своїм князівським снігом у спасівку, не до­жи­да­ючись, по­ки бог пот­ру­сить їх своїм справдішнім снігом. Прав­да, що мій сніг вий­шов со­ло­ний, але все-та­ки Гри­зельда заз­да­легідь вже влітку на­ми­лу­ва­лась зда­ле­ки зи­мо­вим виг­ля­дом на ці лисі го­ри.

- Зимовим виг­ля­дом у спасівку! От це так фа­цеція, вар­та князів Виш­не­вецьких, - ска­зав чор­ня­вий Во­ро­нецький.

- Про це ди­во за­го­во­рить уся Польща й Ук­раїна і Лит­ва, - ска­зав По­тоцький. - Навіть славні По­тоцькі не вміли ви­га­да­ти фа­цеції, вдатнішої й кра­щої за цю.

- А я ще й хрес­ти­лась і бо­гу мо­ли­лась, не­на­че сподіва­ючись якоїсь по­шесті або на­пасті! Оце га­разд! - ска­за­ла ре­го­чу­чись пан­на Вар­ва­ра.

- Молилась од солі і до солі! І це доб­ра фа­цеційка! Сміх та й годі! - ска­зав Лащ і за­ре­го­тав­ся на усю свою здо­ро­ву пельку.

Усі па­ни й панії ре­го­та­лись так, аж лу­на за­лу­на­ла по го­рах та дібро­вах.

- Коли тут зи­ма в спасівку, то ми посідаємо на снігу та й поснідаємо от­тут під ду­бом. Гей, слу­ги! на­пи­най­те на­ме­ти! - гук­нув Єремія до най­митів шлях­тичів.

- Але хоч ми те­пе­реч­ки стоїмо й на снігу, то все-та­ки не­хай на­пи­на­ють на­ме­ти в хо­лод­ку, бо на цьому снігу ми ніза­що в світі не змерз­не­мо: не бу­де хо­лод­но, - обізва­лась Гри­зельда.

Слуги по­на­пи­на­ли пишні па­ра­дові князівські білі на­ме­ти, об­ля­мо­вані на бильцях та бе­реж­ках зо­ло­тою пар­чею та чер­во­ни­ми шов­ко­ви­ми сму­га­ми. На землі, вкритій сіллю, розісла­ли ки­ли­ми. З са­нок поз­но­си­ли на­пої та наїдки. Слу­ги по­на­ли­ва­ли в куб­ки вен­герсько­го. Па­ни ви­пи­ли по куб­кові й крик­ну­ли: - Віват яс­но­вельмож­но­му кня­зеві Єремії! віват князівській фа­цеції!

І дикі го­ри і кущі та нет­ри обізва­лись з усіх боків троїстою лу­ною: віват, віват, віват!

- А чи знає ва­ша ми­лость, кня­зю Єреміє, що на цій самій Лисій горі я наст­ро­мив на палі два де­сят­ки ко­заків, он­деч­ки там на са­мо­му краєчку кручі! - крик­нув гетьман По­тоцький.

- А чи знає ва­ша ми­лость, кня­зю, що