Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Пейшенс, — прошепотів я.

Колись давно я бачив ці рубіни, ми тоді щойно познайомилися. Вона вважала їх надто коштовними, щоб носити самій, але показала мені кольє і сказала, що одного дня його надягне моя наречена. Дуже давно. Я відвернув голову і намагався запанувати над власним обличчям.

— Де ти проспав увесь минулий рік… Кобе, що нічого про це не знаєш? — саркастично спитала Гоні.

— Я був далеко звідси, — тихо відповів я.

Знову обернувся до столу, і мені вдалося зустрітися з її поглядом. Я сподівався, що моє обличчя нічого не показує. Вона схилила голову вбік і посміхнулася мені.

— Де? — блискавично кольнула вона.

Гоні геть мені не подобалася.

— Я жив сам, у лісі, — врешті відповів я.

— Чому? — усміхалася вона, тиснучи на мене.

Я не сумнівався, що вона знає, в яке незручне становище заганяє мене.

— Очевидно, тому, що мені так хотілося, — відповів я.

Це прозвучало так по-Баррічевому, що я ледь не озирнувся за ним через плече.

Гоні безсоромно надула губи, однак арфіст Джош дещо різкувато грюкнув кухлем об стіл. Нічого не сказав, а погляд сліпих очей, який він кинув доньці, був лише коротким спалахом, але вона зненацька піддалася. Склала руки на краю столика, як висварена дитина. На якусь мить вона здалася мені пригашеною, аж доки не стрільнула на мене очима з-під вій. Подивилася мені просто в очі, а легенька посмішка, яку мені послала, була зухвалою. Я відвернув від неї погляд, геть здивований, чого це вона так мене дзьобає. Зиркнув на Пайпер і виявив, що її обличчя яскраво-червоне від стримуваного сміху. Я втупився у власні долоні на столі, соромлячись рум’янцю, який залляв моє обличчя.

Намагаючись знову завести розмову, я спитав:

— А є якісь інші новини з Оленячого замку?

Арфіст Джош відповів коротким сміхом.

— Що там казати, біда скрізь одна. Всі розповіді такі самі, міняються лише назви сіл і містечок. О, але є ще дещо, і це ласий шматок. Кажуть, наче король Регал збирається повісити самого Рябого чоловіка.

Я саме ковтав ель. Від несподіванки вдавився, а прокашлявшись, перепитав:

— Що?

— Це дурний жарт, — заявила Гоні. — Король Регал звелів проголосити, що винагородить золотом того, хто передасть у його руки чоловіка, дуже побитого віспою, чи сріблом усякого, хто сповістить, де можна його знайти.

— Чоловік, побитий віспою? І це весь опис? — обережно спитав я.

— Кажуть, що він худий, сивоволосий, інколи перевдягається жінкою. — Джош весело засміявся, не здогадуючись, що від цих слів мої нутрощі скрижаніли. — А його злочин — це державна зрада. Поголос каже, що король звинувачує його у зникненні королеви-в-очікуванні Кеттрікен та її ненародженої дитини. Дехто стверджує, що це просто збожеволілий від горя старий, який запевняє, наче був радником Шрюда і з цього права написав листи герцогам Прибережних герцогств. Наказував їм бути відважними, запевняв, що Веріті повернеться, а його дитина успадкує престол Провісників. Але так само мудрий поголос розповідає, наче король Регал сподівається, що, повісивши Рябого чоловіка, покладе край усім нещастям Шести герцогств.

Він знову засміявся, а я приклеїв до обличчя бліду посмішку і по-простацьки кивнув.

«Чейд», — сказав собі подумки. Регал якось натрапив на слід Чейда. Якщо знає про сліди віспи, то що ще може знати? Очевидячки, пов’язав його з маскарадною леді Тайм. Я замислився, де зараз Чейд і чи все з ним гаразд. Із раптовим відчаєм пошкодував, що не знаю, якими були його плани, з якої змови він мене виключив. Серце моє впало, коли дотеперішнє сприйняття власних моїх вчинків завалилося. Я відштовхнув Чейда, щоб захистити його від моїх планів, чи покинув саме тоді, коли він потребував свого учня?

— Ти ще там, Кобе? Я й досі бачу твою тінь, але щось при твоєму місці за столом стало дуже тихо.

— О, я тут, арфісте Джоше! — Я намагався вдихнути трохи життя у свої слова. — Просто задумався над усім, що ти мені розповів, це й усе.

— Судячи з його обличчя, задумався, якого рябого старця міг би продати королю Регалові, — ущипливо вкинула Гоні.

Зненацька я здогадався, що ці постійні шпички та причіпки вона вважає різновидом флірту. Швидко вирішив, що досить з мене розмов і товариства, як на один вечір. Я надто відвик від контактів з іншими людьми. Зараз мені б піти. Хай краще вважають мене дивним і грубим, ніж я маю зостатися на довше, викликавши їхню цікавість.

— Що ж, дякую за ваші пісні та розмову, — сказав я так ґречно, як тільки вмів. Витяг мідяка, залишив його під кухлем для кельнера. — Час мені повернутися на дорогу.

— Але ж надворі зовсім стемніло! — здивовано заперечила Пайпер.

Вона відставила кухоль і глянула на Гоні, а та здавалася геть шокованою.

— І прохолодно, міледі, — безтурботно зауважив я. — Я віддаю перевагу нічним подорожам. Місяць майже повний, на дорозі такій широкій, як річкова, світла достатньо.

— І ти не боїшся перекованих? — збентежено спитав арфіст Джош.

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Так далеко вглиб суходолу?

— Ти точно жив у дикій пущі, — скрикнула Гоні. — На всіх дорогах їх повно. Деякі мандрівники наймають охоронців, лучників і мечників. Інші, як ми, подорожують групами, якщо тільки можемо, і тільки вдень.

— А патрулі не можуть принаймні не допускати їх до доріг? — вражено спитав я.

— Патрулі? — Гоні зневажливо пирхнула. — Більшість із нас воліє зустріти перекованих, ніж зграю ферровців із піками. Їм перековані не заважають, тож вони не заважають перекованим.

— То нащо ж тоді патрулюють? — сердито спитав я.

— Здебільшого ловлять контрабандистів, — це Джош випередив Гоні. — Принаймні їм хотілося б, щоб у це вірили. Перепиняють багатьох чесних подорожніх, обшукують їхню поклажу та відбирають усе, що забажають, називаючи це контрабандою або запевняючи, наче в сусідньому місті ці речі оголошено краденими. Здається, лорд Брайт не платить їм так щедро, як вони розраховували, тож добирають, що можуть.

— А принц… король Регал, він нічого не робить? — І титул, і питання насилу ледь не застрягли мені в горлі.

— Ну, як зумієш дійти звідси аж до Трейдфорда, можеш сам йому поскаржитися, — саркастично порадила мені Гоні. — Я певна, що він тебе вислухає, так само, як вислухав десятки інших вісників, котрі приходили раніше. — Зробила паузу і, здається, замислилася. — Хоча я чула, що коли якісь перековані заходять надто далеко вглиб суходолу і завдають йому клопотів, то у нього є способи впоратися з ними.

Я почувався хворим і нещасним. Король Шрюд завжди пишався тим, що у герцогстві Бак майже нікому не загрожувало пограбування, якщо триматися головних доріг. Тож тепер почути, що ті, хто мав стерегти королівських доріг, самі не кращі за злодіїв, було для мене як гострий ніж. Не досить, що Регал узурпував престол, а тоді покинув Оленячий замок. Не підтримував навіть видимості мудрого правління. Я отупіло міркував, чи не карає він усе герцогство за те, що його сходження на престол прийняли так неприхильно. Дурна гадка — це він і робив.

— Ну що ж, хоч там перековані, хоч ферровці, та боюся, що мені однаково час у дорогу, — сказав я їм.

Допив рештки з кухля і поставив