Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чого б тобі не зачекати принаймні до ранку, хлопче, а тоді вирушити з нами? — зненацька запропонував Джош. — Дні тут не надто спекотні для подорожі, бо від ріки завжди віє вітер. А за таких часів, як зараз, учотирьох безпечніше, ніж утрьох.
— Красно дякую за пропозицію, — почав я, та Джош не дав мені договорити.
— Не дякуй, бо я роблю не пропозицію, а просьбу. Я сліпий чи майже сліпий. Ти, звичайно, це зауважив. Зауважив також, що мої супутниці — дві привабливі молоді жінки, хоча з того, якою ущипливою була з тобою Гоні, ти, здається, частіше усміхався Пайпер, ніж їй.
— Батьку! — обурилася Гоні, та Джош уперто вів далі:
— Не пропоную тобі захист нашого гурту, а прошу подумати, чи не позичив би ти нам свою правицю. Ми не з багатих, не маємо грошей, щоб найняти охорону. Та все-таки подорожувати мусимо, з перекованими чи без.
Притьмарені очі Джоша безпомильно зустрілися з моїми. Гоні зиркала вбік, міцно стиснувши губи, зате Пайпер відверто стежила за мною, а на її обличчі малювався благальний вираз. Перековані. Притиснутий до землі, обсипаний стусанами. Я втупився у поверхню стола.
— З мене не бозна-який боєць, — щиро зізнався я.
— Ти принаймні побачиш, куди замахнувся, — вперто відповів він. — І, напевне, побачиш, як вони наближаються, раніше, ніж це вдасться мені. Дивися, йдеш ти у тому ж напрямку, що й ми. Чи було б тобі аж так складно кілька діб йти не вночі, а вдень?
— Батьку, не благай його! — дорікнула йому Гоні.
— Краще я благатиму його піти з вами, ніж перекованих — відпустити вас живими-здоровими! — різко сказав Джош. Знову повернувся до мене обличчям і додав:
— Тижнів зо два тому ми зустріли кількох перекованих. Дівчатам вистачило здорового глузду, щоб утекти, коли я їм наказав, бо сам не міг за ними встигнути. Та перековані відібрали нашу їжу, пошкодили мою арфу і…
— І побили його, — тихо сказала Гоні. — Тож ми з Пайпер поклялися, що наступного разу не тікатимемо від них, хай скільки б їх було. Ні, якщо нам доведеться через це покинути татка.
З її голосу зникли всі грайливі та глузливі нотки. Я знав: вона справді думає те, що каже.
Я затримаюся, — зітхнув я до Нічноокого. — Чекай мене, стеж за мною, йди слідом невидимим.
— Мандруватиму з вами, — погодився я. Не можу сказати, що це була добровільна згода. — Хоча я не з тих, хто добре б’ється.
— Наче ми не могли здогадатися про це з його обличчя, — кинула Гоні в бік Пайпер. Звичне кепкування знову проявилося в її голосі, та навряд чи вона знала, як глибоко її слова мене поранили.
— Моя подяка — це все, чим я можу тобі заплатити, Кобе. — Джош потягся до мене через стіл, а я стис його руку у древньому жесті укладення угоди. Зненацька він усміхнувся з помітним полегшенням. — Тож прийми мою подяку і розділи з нами те, що ми можемо запропонувати як менестрелі. Нам бракує грошей на кімнату в заїзді, та господар уділив нам притулку в стодолі. Тепер не те, що колись, тоді менестрель діставав кімнату й притулок, варт йому попросити. Та принаймні в стодолі є двері, що постануть між нами і ніччю. Господар має добре серце, не пошкодує притулку й тобі, якщо я запевню, що ти подорожуєш з нами як охоронець.
— Це буде кращий притулок, ніж я знав уже багато ночей, — промовив я, намагаючись бути чемним. Та серце мені скрижаніло і провалилося в глибину нутрощів.
У що ти знову встряв? — поцікавився Нічноокий.
Я теж хотів би це знати.
Розділ 5. Протистояння
Що таке Віт? Дехто сказав би, що це перверзія, улягання духовному збоченню, завдяки якому люди здобувають знання про життя та мову тварин, щоб урешті самим стати не надто кращими за звірів. Але мої дослідження Віту і тих, що його практикують, привели мене до іншого висновку. Скидається на те, що Віт — це різновид розумового зв’язку, зазвичай з певною твариною, який відкриває дорогу до розуміння думок та почуттів цієї тварини. Віт не дає людям знання мов птахів і звірів, хоч дехто таке запевняє. Віттер усвідомлює життя у всій ширині його спектра, від людей і навіть до деяких могутніших і старіших дерев. Але віттер не може втягти вибрану навмання тварину в «розмову». Може відчути присутність тварини поблизу, інколи довідатися, чи ця тварина обережна, ворожа чи зацікавлена. Та це не дає йому влади над земними звірами і небесними птахами, як наказують нам вірити деякі фантастичні оповіді. Віт може бути прийняттям людиною тваринної природи у ній самій, а отже, усвідомленням елементів людяності, які має кожна тварина. Легендарна вірність, яку пов’язана тварина відчуває до свого віттера, — не те саме, що вірна тварина почуває до господаря. Це радше віддзеркалення вірності самого віттера тварині-побратиму. Подібне за подібне.
Я спав погано, і річ не в тім, що відвик спати вночі. Розповіді менестрелів про перекованих дуже мене стривожили. Усі музиʹки піднялися на горище і вклалися спати на соломі, але я знайшов куток, де міг спертися спиною об стіну, маючи заодно добрий огляд дверей. Дивно було вночі перебувати у стодолі. Це була добра міцна стодола, збудована з річкового каменю, вапняного розчину і деревини. Господар тримав тут корову і зграйку курчат — на додачу до коней, яких винаймав гостям, та їхніх власних верхівців. Домашні звуки, запахи сіна і тварин гостро нагадали мені Баррічеві стайні. Раптом я затужив за ними так, як ніколи не тужив за власною кімнатою у Твердині.
Я міркував, що діялося з Баррічем, чи знав він про жертовність Пейшенс. Думав про кохання, що було колись між ними, і як воно затонуло під тягарем Баррічевого почуття обов’язку. Пейшенс вийшла за мого батька, того самого чоловіка, якому Барріч прирік усю свою вірність. Чи думав він колись про те, щоб піти до неї і спробувати здобути її наново? Ні. Я збагнув це миттю і без вагань. Привид Чівелрі відразу ж постав би між ними. А тепер і мій.
Від цих міркувань недалеко було до думок про Моллі. Вона вирішила за нас двох те саме, що Барріч вирішив для себе і Пейшенс. Як сказала мені Моллі, моя всепоглинна вірність моєму королю означає, що ми ніколи не належатимемо одне одному. Тож знайшла когось, про кого могла дбати так, як я дбав про Веріті. Все в цьому рішенні було мені ненависним, крім того, що воно врятувало їй життя. Вона мене покинула. Пішла з Оленячого замку, тож не поділила зі мною мого падіння та ганьби.
Я з ваганням потягся до неї Скіллом, а тоді різко дорікнув собі. Чи справді хотів побачити її у цю ніч? Мабуть, спить в обіймах іншого чоловіка, якому вона за дружину. Від цієї думки я відчув майже фізичний біль у грудях. Я не смів шпигувати за щастям, на яке вона мала право. Та, засинаючи, я думав про неї і безнадійно тужив за тим, що було колись між нами.
Натомість якийсь підступний фатум приніс мені сон про Барріча, яскравий, хоч безсенсовний. Я сидів навпроти нього. Він сидів при столі біля вогню і лагодив упряж, як часто робив увечері.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мандри убивці, Робін Хобб», після закриття браузера.