Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

А ще за кілька миттєвостей з'явилися відтінки. Не кольори, а саме відтінки. Ось те листя світліше за ту кору, а ось там...

— Готова? — найманець відвернув мене від розгляду оточення новим зором і поправив сумку на плечi.

Це в ній він копошився, намагаючись щось знайти. І зараз у його руках була затиснута невелика солом'яна лялечка і якийсь довгастий камінь... або навіть кристал?

— Що це? — Запитала я, кивнувши на його руки.

— У знайомого алхiмiка купив, — озвався він, повертаючись до мене спиною. Але я встигла побачити, як він в одній долоні стиснув обидва об'єкти і почав крутитися на місці.

Якоїсь миті кристал у його руці підсвітився. І чоловік попрямував уперед.

— Вперше таке бачу, — все ж таки не витримала я, наздоганяючи його.

— Він вказує дорогу до господаря речі, — коротко озвався чоловік, не зменшуючи швидкості.

І ось останнє мене збивало з пантелику ще більше. Бо ми, дiдько, у лісі! Тут купа дерев, кущів, палиць та колод! Тут із мачете продиратися треба, як через дикі джунглі, а не зі швидкістю гепарду мчати вперед.

Ясна річ, я відстала від Рейдела, бо дивилася під ноги.

Але й плюси у цьому також були.

Серед непрохідних кущів, котрий воїн брав штурмом, залишалися протоптані доріжки. І мені слідувати за чоловіком було в рази простіше.

Скільки ми так йшли, важко сказати. Час змастився через відсутність годинника та непрохідність лісу.

— На скільки вистачить зілля? — пролунало звідкись спереду.

Знайшов у кого питати!

— Залежить від фізіології, — гукнула я.

— Ага, а ще від свіжості інгредієнтів та іншого, я знаю, — голос пролунав звідкись праворуч. — Я не сумніваюся в твоїх навичках зельєвара, Мев. Мені цікаво, чи не пропаде чарівний зір у невідповідний момент.

— А мені як цікаво, — пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись наздогнати воїна.

Відповіді він від мене не дочекався, бо я й сама її не знала. Але перепитувати чомусь не став. А потім…

— Стій тихо, — чоловіча долоня з'явилася з-за куща, опустилася мені на плече і смикнула на себе.

Тихо? Тихо, дiдько! Та я трохи від переляку не посивіла! Придурок, хто так робить?

— Дивись туди, — Рейдел все ще тримав мене за плече і майже шепотів на вухо. А вільною рукою вказував кудись уперед.

За кущем, де ми сховалися, починалася галявина. Звичайна галявина, лише частково прихована кронами дерев. Але щось було не так… щось…

Дощу немає!

Але як це можливо? Чому земля на галявині суха, а я чую, як по верхньому листю барабанять краплі?

— Ілюзія, так? — як у експерта поцікавився у мене чоловік, нарешті відпускаючи моє плече з хватки.

Я тут же почала розминати його іншою рукою, невідривно дивлячись на крізь гілки куща галявину, що проступає.

Ілюзія? Як міраж у пустелі? Тобто насправді там є щось інше?

— Залишайся тут, — шепнув Рейдел, сунувши мені в руки свою торбинку, а сам потягся за мечем. — Якщо це вулрем, тобі краще не лізти.

— Вулрем? — із запитальною інтонацією повторила я слово, яке не несло для мене взагалі ніякого смислового навантаження.

Тишу розірвав дитячий крик. Такий несамовитий, пронизливий. У мене навіть серце зупинилося на мить.

— Тихо, — Рейдел спіймав мене в той момент, коли я вже майже зірвалася з місця, щоб знайти дитину в біді.

Я мусила йому допомогти! Повинна була! Боже, чому він так кричить? Чому?

— Якщо висунешся, вона тебе спіймає, — найманець струснув мене, намагаючись привести до тями. — Це не дитина. Мев, боги, та що з тобою таке?

— Але ж крик, — одними губами прошепотіла я, вп'явшись поглядом в обличчя чоловіка. Це єдине, що тримало мене на місці.

Інакше я вже бігла б у ліс стрімголов.

Наслання якесь! Знову!

— Це лисий крик, схаменись, — тихо рикнув найманець. — Мев, ти хочеш віддати вулрем свою магію? Замри.

А потім відштовхнув мене убік, так що я не втрималася на ногах і уперлася спиною в стовбур дерева. І кинувся до галявини.

Останнє, що я почула:

— Не можна було тебе сюди брати.

Я вчепилася пальцями в сумку, яку віддав мені найманець, і здригнулася від нового крику. Дитячий. Повного болю та розпачу.

Ні! Стоп!

Рейдел сказав, що це кричить лисиця. Лисиця. Не дитина. Треба заспокоїтись.

Я ніколи б у житті не кинулася в нічний ліс рятувати дитину сама. Я б викликала МНС, «швидку», добровольців знайшла б. Та що ж зі мною таке?

Кілька разів струсивши головою, я спробувала прийти до тями. Та так і завмерла.

Поляна змінилася.

Варто було Рейделу ступити на суху землю, як вона відразу розмокла, траву розмило. А замість порожнечі, яка була там раніше, з'явилася якась халупа.