Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

*

— Добре погуляли з Іззі? — спитав Г’ю, коли забрав її на станції.

Було у Г’ю, з його сірим фетровим капелюхом і довгим темно-синім плащем, щось заспокійливе. Він уважно оглянув доньку, ніби вишукував зміни. Урсула вирішила не сповіщати йому, що сама доїхала до вокзалу на метро. Пригода була страшна, як темна ніч у хащі, проте вона її пережила, як і належить героїні. Урсула стенула плечима.

— Ми пообідали у «Сімпсонс».

— Гм, — протягнув Г’ю, ніби не розумів смислу, який ховався за цими словами.

— Ми послухали, як співає негритянка.

— Що, просто у «Сімпсонс»? — розгубився Г’ю.

— Ні, на патефоні в Іззі.

І знову «гм». Він прочинив перед нею двері машини, і вона вмостилася на зручному шкіряному сидінні, майже такому ж заспокійливому, як сам Г’ю. Сильвія вважала цю машину «неприпустимою» розкішшю. Та справді була приголомшливо дорога. Війна прищепила Сильвії ощадність: тепер обмилки збирали й виварювали на прання, старі простині пускали на клоччя, а капелюшки переробляли.

— Якби її воля, ми жили б на самих яйцях і курятині, — сміявся Г’ю.

А ось він після війни став легковажніший.

— Може, для банкіра це й не найкраща риса, — зауважила Сильвія.

— Carpe diem, — сказав Г’ю.

На що Сильвія:

— Ти зроду-віку нічого не хапав.

— В Іззі тепер є машина, — повідомила Урсула.

— Правда? Але ж не така славна, як ця звірюка? — і він чуло поплескав бентлі по щитку. Коли вони вже від’їжджали від станції, він тихо додав: — Їй не можна довіряти.

— Кому? — (Матері? Машині?).

— Іззі.

— Мабуть, ти правий, — погодилася Урсула.

— І як вона тобі?

— Ну, ти ж розумієш. Невиправна. Іззі як Іззі, що тут скажеш.

*

Коли вони повернулися, Тедді та Джиммі грали в доміно у вітальні, а Памела пішла в гості до Ґерті Шоукросс. Війні була трошки старша за Памелу, а Ґерті — трошки молодша, тож Памела порівну ділила між ними свою увагу, але рідко проводила час з обома одночасно. Урсула була віддана Міллі й не розуміла цієї дивної домовленості. Тедді любив усіх дівчаток Шоукросс, але його серце належало Ненсі.

А Сильвії не було.

— Не знаю, — байдуже кинула Бріджит, коли Г’ю спитав, де Сильвія.

Місіс Ґловер лишила на грубці, щоб не захолола, доволі прозаїчну ягнячу печеню. Вона більше не жила у Лисячому закуті. Тепер вона винаймала хатинку в селі, щоб доглядати не лише за ними, а й за Джорджем. Джордж із дому майже не виходив. Бріджит називала його «бідолашною душею», і тут складно не погодитися. За доброї погоди (чи навіть за не дуже доброї погоди) він сидів на громіздкому неоковирному інвалідному візку біля вхідних дверей і спостерігав, як проминає його світ. Велична голова («А колись же була грива, як у лева», — сумовито відзначила Сильвія) похнюпилася на груди, з рота крапала слина.

— Бідаха, — сказав Г’ю, — краще б уже загинув.

Інколи хтось із них приєднувався, коли Сильвія — чи, рідше, Бріджит — вирішувала його навідати. Дивно ходити до нього, доки його мати у них дома, дбає про них. Сильвія гарячково поправляла ковдру в нього на ногах, приносила кухоль пива, а потім витирала йому губи, як Джиммі.

Були в селі й інші ветерани — їх можна розпізнати за накульгуванням чи втраченими кінцівками. Урсула часом уявляла, як втрачені на полях Фландрії руки й ноги пускають корені у грязюку чи пагонами тягнуться до неба і з них проростають нові чоловіки. Ціла армія чоловіків, спрагла помсти. (Якось вона підслухала, як Сильвія каже Г’ю: «Урсула часто думає про погане». Урсула була справжнім майстром підслуховувати, бо це єдиний спосіб довідатися, що люди думають насправді. Відповіді Г’ю вона не почула, бо до кімнати увірвалася розлючена Бріджит: Гетті, донька Квіні, наділена такою самою вдачею, як мати, поцупила копченого лосося, відкладеного їм на обід).

Були й такі, рани яких не впадають у вічі: наприклад, чоловіки у приймальні доктора Келлета. Був, скажімо, у селі такий собі Чарльз Чорлі, відслужив у третьому піхотному полку без подряпинки, а навесні 1921-го зарізав свою дружину і трьох дітей, а тоді застрелився з маузера, знятого з німецького солдата, якого вбив під Бапомом. («Пренеприємне видовисько, — доповів доктор Фелловз. — Він би подумав про тих, кому потім прибирати»).

А Бріджит — та, звісно, втратила Кларенса і «несла свій хрест». Вона, як і Іззі, змирилася з незаміжнім життям, хоча вела його, звісно, не так зухвало. На Кларенсів похорон прийшли всі, навіть Г’ю. Місіс Доддс трималася, як завжди, стримано, й аж зіщулилася, коли Сильвія співчутливо поклала долоню їй на плече. Проте коли вони відійшли від роззявленої могили (це вже не краса і сила, де там), місіс Доддс сказала Урсулі:

— Якась його частина загинула на війні. А тепер і решта приєдналася.

А тоді приклала палець до кутика ока і стерла краплю вологи — слово «сльоза» було б надто гучним. Урсула поняття не мала, чому та звірилася саме їй: може, просто під руку трапилася. Хай там як, місіс Доддс явно не чекала на відповідь — та й не отримала її.

— Є, можна сказати, певна іронія в тому, — сказала Сильвія, — що Кларенс пережив війну, а помер від хвороби.

(Вона часто повторювала: «Що я робила би, якби хтось із вас підхопив іспанку?»).

Урсула з Памелою довго обговорювали, з маскою Кларенса поховали чи без. (А якщо без, то де вона зараз?). Їм здавалося, що Бріджит про таке питати не можна. Та гірко скаржилася, що тепер стара місіс Доддс остаточно прибрала сина до рук, ніяка жінка його в неї вже не відбере. («Якось це недобре», — пробурмотів Г’ю). Кларенсова фотографія — копія світлини для матері, зробленої до того, як він познайомився із Бріджит і рушив назустріч долі, — приєдналася до портрета Сема Веллінґтона в сараї.

— Нескінченні полчища мертвих, — лютилася Сильвія. — Усі про них хочуть забути.

— Я — так точно хочу, — сказав Г’ю.

*

Сильвія повернулася додому саме вчасно, щоб скуштувати яблучну шарлотку місіс Ґловер. Яблучка були свої — садок, який Сильвія посадила наприкінці війни, саме почав плодоносити. Коли Г’ю спитав, де вона була, Сильвія промимрила щось про Джеррардс-Кросс. Вона сіла за стіл і сказала:

— Я не дуже голодна.