Читати книгу - "Король у Жовтому"

яке я почав здивовано розглядати. Оскільки мій власний одяг зник, мені довелося вдягтись у костюм, який, очевидно, приготували для мене, поки прали моє вбрання. Там було все: капелюх, черевики та домотканий мисливський дублет сріблясто-сірого кольору. Проте цей підхожий за розміром костюм і безшовні черевики належали до іншого сторіччя, і мені одразу згадалося дивне вбрання трьох сокольничих у дворі. Я був певен, що воно не мало нічого спільного із сучасним одягом Франції чи Британії. Але тільки коли я вдягся і став перед дзеркалом, то побачив, що більшою мірою скидався на молодого мисливця середньовіччя, ніж на бретонця наших днів. У розпачі я зняв капелюха. Чи варто мені поставати перед хазяйкою у такому дивному вигляді? Проте я не мав вибору: мій власний одяг зник, жодного дзвінка, аби покликати когось із челяді, не було. Тож я, заспокоївшись, висмикнув коротке соколине перо з капелюха, прочинив двері та спустився вниз.

У великій кімнаті біля каміна, що був поблизу сходів, сиділа якась старенька з прядивом. Коли я увійшов, вона поглянула на мене і, приязно усміхнувшись, побажала мені доброго здоров’я бретонською, на що я жартома відповів французькою. Тієї миті з’явилася господиня дому. Її привітання було таким витонченим і сповненим гідності, що моє серце затріпотіло. Капелюшок, який прикрашав темне хвилясте волосся, розвіяв усі сумніви щодо епохи мого власного костюма. Струнку постать дівчини облягала домоткана мисливська сукня, вишита сріблом, а на зап’ястку її руки, вбраної в рукавичку, сидів приручений сокіл. З вишуканою простотою вона взяла мене за руку і повела до саду, що у дворі. Дівчина сіла біля столу й люб’язно запросила сісти поруч з нею. Потім вона своїм м’яким голосом з дивним акцентом поцікавилась у мене, як минула ніч і чи не відчуваю я незручностей через одяг, який стара Пелаґія приготувала для мене, поки я спав. Кинувши погляд на мій власний одяг, що сушився на сонці, я зненавидів його. Яким жахливим він здавався порівняно з чудовим костюмом, що був на мені зараз! Сміючись, я сказав їй про це, але вона погодилась зі мною цілком серйозно.

— Ми викинемо його геть, — спокійно промовила вона. Вкрай здивований, я спробував їй пояснити, що не тільки не можу прийняти одягу, хоча, як я знав, у цих краях то був звичай гостинності, але і по-чудернацькому виглядатиму, коли повернуся до Франції в цьому костюмі.

Вона розсміялась і кивнула своєю милою голівкою, сказавши щось старофранцузькою, чого я не зрозумів, а потім Пелаґія підійшла до нас із тацею, на якій стояли дві склянки молока, лежали буханець білого хліба, фрукти, блюдце з медовими стільниками і карафка з червоним вином.

— Розумієте, я ще не встигла втамувати свого голоду, бо хотіла поснідати разом з вами. Але я дуже голодна, — усміхнулась вона.

— Я скоріш помру, ніж забуду бодай слово з того, що ви сказали! — випалив я, червоніючи. «Вона подумає, що я божевільний», — додав я подумки, але коли вона обернулась до мене, її очі сяяли.

— Ох!.. — прошепотіла вона. — То месьє знається на лицарстві…

Вона урвала себе і відламала шматок хліба. Я сидів, дивився на її білі руки та не смів підвести погляду.

— Ви не хочете їсти? — запитала вона. — І чому виглядаєте таким схвильованим?

Справді, чому? Тепер я це знав. Я знав, що ладен віддати життя за єдиний доторк до її рук, я знав, що з того самого моменту, коли вночі на болотах зазирнув у її очі, я закохався в неї. Непогамовна пристрасть, що раптово спалахнула у моєму серці, немов запечатала мої вуста.

— Чи ви часом не занедужали? — знову спитала дівчина.

А потім як людина, що сама виголошує собі присуд, я тихо відповів:

— Так, я хворий від кохання до вас.

Коли ж вона промовчала, та ж сама сила зворухнула моїми губами поза моєю волею, і я промовив:

— Я, що не вартий найлегшого вашого доторку, я, що образив вашу гостинність і відповів на ваші добрі помисли зухвалою нахабністю, я кохаю вас.

Вона сперлася головою на руки і тихо відповіла мені:

— Я кохаю вас… Ваші слова дуже любі мені. Я кохаю вас…

— Тоді я завоюю вас.

— Завоюйте мене, — сказала вона у відповідь.

Ми сиділи у цілковитій тиші, я обернувся до неї. Вона, так само безмовна, з обличчям, що спочивало на розкритих долонях, споглядала мене, її очі дивилися у мої. Я знав, що ні вона, ні я не промовили жодного слова людською мовою, проте я також знав, що її душа відповідала моїй. Я випростався, всім серцем відчуваючи молодість і шалене кохання, що пульсувало у моїй крові. Вона наче прокинулася зі сну, з порожевілим обличчям, її очі запитально дивилися на мене, і я тремтів від збудження. Ми вгамували свій голод, розповівши одне одному про себе. Я назвав їй своє ім’я, а вона назвала мені своє: леді Жанна д’Іс.

Вона розповіла про смерть своїх батьків, як дев’ятнадцять років її життя минули у маленькій укріпленій фермі наодинці з нянькою Пелаґією, конюхом Ґлімареком Рене та чотирма сокольничими — Раулем, Ґастоном, Гастуром і паном Пір’ю Луїсом, який служив ще її батькові. Вона ніколи не виходила за межі боліт, ніколи до цього не бачила інших людей, окрім сокольничих і Пелаґії. Вона не пам’ятала, звідки їй відомо про Керселе; можливо, один із сокольничих розповідав про нього. Вона знала легенди про Перевертня та про Жанну Фландарську[79], які їй розповідала нянька Пелаґія. Вона вміла вишивати і прясти. Соколи та гончі були єдиною розрадою дівчини, не даючи їй нудьгувати. Коли вона зустріла мене на болотах, то настільки злякалася, що ледь не знепритомніла від звуку мого голосу. Так, зі скель вона бачила у морі кораблі, але на пустищі, доки сягав погляд, вона не помічала жодних ознак людського життя, хоча й полювала там ледь не щодня. Існувала легенда, яку їй розповіла Пелаґія, що той, хто заблукає у болотах, ніколи не повернеться додому, бо болота ті прокляті. Вона не знала, чи було це правдою, і ніколи над цим не замислювалась, допоки не зустріла мене. Не знала вона і того, чи вибирались колись сокольничі за межі боліт і чи могли вони піти геть, якби захотіли. Домашні книжки, за якими її вчила Пелаґія, були сторічної давності.

Усе це вона розповідала мені з потішною серйозністю, яку нечасто можна помітити у дорослих. Дівчина зауважила, що моє ім’я досить легко вимовляти, і намагалася переконати мене в тому, що моє перше ім’я — Філіп