Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Враховуючи кількість одягу, можна припустити, що я тут надовго. А з іншого боку, є щось дивне в тому, що піжама тільки одна — може, одяг тут лише для того, щоб вразити тітоньку Бебс, а піжама видає істинний стан речей? Хтозна. Я от не знаю. І чому я тут? Це що, канікули? На канікули геть не схоже. Зі мною не лише Тедді, а й книжка «Цуценята і кошенята» від Джилліан, яку мені вручили в нечуваному й безпрецедентному акті щедрості.

Я тут уже майже тиждень. Близнята вночі, здається, навіть очей не склепляють, тільки лежать дуже-дуже тихо. Я не можу заснути, бо підозрюю, що вони чувають, а коли провалююся в дрімоту, то потім підхоплююся в жасі. Я міцно стискаю Тедді під ковдрою. Його гаряче тільце — джерело великої втіхи для мене, я відчуваю, як його кошлаті груди підіймаються і опадають із кожним подихом. А ось пухове покривало, під яким лежать Дейзі і Роуз, узагалі не ворушиться: підтвердження, що нормальних людських легенів у них немає. Я бачила, як вони дивляться на Тедді — думаю, вони замишляють недобре.

У темряві меблі виглядають зловісно. На горище набилося великих і тяжких меблів, яким узагалі не місце в дитячій спальні — арктична пустка двоспального ліжка, величезний комод на двоє дверцят і така сама тумба, у яку можна труп сховати. У темряві чорнота їхніх обрисів така густа, що в цьому вчувається натяк на антиматерію.

У іншому кутку кімнати стоїть великий чотириповерховий вікторіанській ляльковий будиночок. У ньому є картини розміром із марку і марки розміром із цятку, золочені стільці, як для королеви фей, канделябри, як кришталеві сережки, й кухонний стіл, що вгинається під гіпсовими м’ясивами і бланманже.

Цей будиночок — об’єкт великої заздрості Джилліан, яка не раз намагалася переконати близнят скласти заповіт і відписати все їй. Навряд чи вони її послухалися. Якби будиночок заповіли мені (що ще більше малоймовірно), я його не прийняла би. Було щось тривожне у його мікроскопічному водогоні (маленькі мідні краники!) і крихітних книжках у шкіряній оправі («Великі сподівання»!). Я боялася б, що перетворюся на малесеньку кучеряву дівчинку в сукенці, що днями мусить гратися у дитячій мініатюрними лялечками. Я й так цього боюся. Чи, що гірше, стану бідолашною покоївкою, яка днями чистить плитку.

Може, уночі близнята зменшать мене своєю галактичною силою, і коли тітонька Бебс зайде до кімнати вранці, то гостьове ліжко буде порожнє, а в гостьовій кімнаті лялькового будиночка (де ліжко значно краще, ніж моя розкладачка) лежатиме лялечка Рубі Леннокс із плюшевим ведмедиком розміром із амебу.

А найгірше — це сходи (і в ляльковому будиночку, і на Міртройд-роуд). Дім тітоньки Бебс і дядька Сідні нагадує мені нашу оселю Над Крамничкою — ті самі вузькі високі кімнати, той же надмір сходів — тільки на Міртройд-роуд на кожному поверсі по одній кімнаті, а щоб дістатися до спальні на горищі, треба піднятися довгими-предовгими темними сходами з несподіваними вигинами, поворотами і закамарками, де чаїться тьма Незнаного Жаху. Це вам не доброзичливі привиди Над Крамничкою: від цієї субстанції віє злом.

Мене відправляють спати першою, тож я мушу долати цей страшний шлях сама-самісінька. Це геть неправильно. Я виробила певну стратегію, аби здолати випробування. Наприклад, важливо не відривати руку від поручнів, коли піднімаєшся сходами (а в іншій руці Тедці). Якщо триматися, ніщо не шугне вниз сходами, не вимете нас до Тьми Назовні. І озиратися не можна. Навіть коли відчуваєш, як вовки дихають у спину, навіть коли чуєш, як довгі пазурі шкребуть дерев’яні сходи, не прикриті доріжкою, як закипає у них у горлі рев.

Коли ми починаємо підніматися, перед очима постають апокаліптичні образи — Тедді порвуть на клоччя, вовки перекидатимуться його кінцівками, крапаючи слиною. Смердюча брудна лапа притисне його тільце і витягне начинку. І тоді він благально погляне на мене жовтими очима...

— А це ще хто? — сипить хрипкий голос, коли ми сягаємо майданчика перед спальнею «дідуся», що ніякий мені насправді не дідусь (мої справжні дідусі вже скорилися своїй генетичній долі — одного трамвай переїхав, другий загинув під час бомбардування). Це дідусь близнят і батько Сідні, і живе він просто під нами.

— Це просто я, Рубі! — кричу я у відповідь, хоча й підозрюю, що він поняття не має, хто така «Рубі», — і піднімаюся далі. Аж ось ми й сягнули найскладнішого етапу: як лягти у ліжко.

Ми на певний час завмираємо на порозі спальні: пороги безпечні, тільки, на жаль, навіки на них лишитися не можна. Добре те, що вовки зі сходів не можуть їх перетнути (а то захопили б цілісінький дім), а погано те, що ліжко стоїть по той бік кімнати. Під розкладачкою дехто живе. Скажімо, кілька крокодилів і дракончик, але здебільшого там клубочаться істоти без назви і чіткої таксономії. Одне я знаю напевно: у всіх, хто живе під ліжком — і названих, і безіменних — гострі зуби. І вони тільки й чекають, коли беззахисні литочки спробують дістатися до ліжка.

Швидкість — єдина стратегія. На старт, Тед! Увага, Тедді! Марш! Ніжки у капцях тупцяють лінолеумом, серця калатають, а тоді ми входимо до небезпечної зони (півметра від ліжка) і заскакуємо на розкладачку, яка ледь не падає, зате ми опиняємося в безпеці. Себто ми в безпеці, якщо не випадемо з розкладачки серед ночі. Я про всяк випадок запихаю Тедді за пазуху.

Хочу додому! Хочу до Патриції. Хочу до «Передачі для малят». У цій оселі телевізора нема, тож щовечора я почуваюся обкраденою, коли розумію, що мої друзі — найбільший плямистий пес на світі, Бур’янець, Круть, Верть і Бобтейл — граються без мене. Час додому! Час додому! Рубі й Тедці кажуть па-па! Па-па! Якби ж то.

Я вирішую, що «Цуценята і кошенята» стануть моїм рятунком. Навчуся читати! Я вже давно намагаюся навчитися читати, восени я піду до школи, тож краще почати заздалегідь. Я засвоїла все, що могла, з уроків Патриції, коли вона змушувала мене гратися у школу (правду кажучи, вона не така добра вчителька, як хотіла б уважати), я знаю абетку від першої букви до останньої, від останньої до першої, але літери не тримаються купи.

Якщо я навчуся