Читати книгу - "За лаштунками в музеї"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У тітоньки Бебс усе працює, як годинниковий механізм. Наприклад, чітко відомо, у якому порядку всі ходять у ванну вранці: перша тітонька Бебс, потім дядько Сідні, потім близнята (разом), а тоді вже я. Увечері порядок зворотний. Джордж, Банті і Джилліан щодня псують цим собі ранок, а тут ніхто не бурчить спросоння. Я не сказала б, що Патриція вранці життєрадісна — радше флегматично-приречена — але все краще, ніж Джилліан, яка вранці взагалі не розмовляє і спілкується зі світом за допомогою пальчикових ляльок Сажі і Труся. Особливо прикра за сніданком Сажа.
А ще тітонька Бебс — рабиня домашньої роботи, це вона сама мені каже. І то часто. У понеділок вона пере. У неї застарілий бойлер, який довго розігрівається (усе її домашнє начиння примітивніше, ніж у молодшої сестри), а під вечір цілий дім перетворюється на жарку баню, повну обмилків і бульбашок. Вона змушує мене гратися біля страшного бойлера, бо в мене круп і кашель, і каже:
— Це тобі ще пощастило, що в тебе не знайшли нічого серйознішого.
Як ви вже могли зауважити, тітонька Бебс, як і Банті, говорить загадками. Якби німці замість шифрувальної машини «Енігма» використовували Бебс і Банті, то, напевно, виграли б війну. У вівторок тітонька Бебс прасує випране в понеділок. У середу вона витирає пил з поверхонь, у четвер миє складнодоступні місця. У п’ятницю миє підлогу й підмітає килими механічним віником. У суботу ходить за покупками. Розклад у неї такий самий, як у іншої домашньої рабині — Банті!
Харчування тут регулярне і здорове; коли дядько Сідні повертається ввечері додому, йому не доводиться чекати на чай більше двох хвилин. Тітонька Бебс пишається тим, що добре готує, і не впадає на кухні у властивий Банті стріндбергіанський відчай. (Чи, може, й ібсенівський — може, Банті теж застрягла у ляльковому будиночку? Так, подумалося). Дядько Сідні заохочує кулінарний хист тітоньки Бебс. Він говорить про її йоркширський пудинг і цибуляну підливку як про членів родини («Привіт, привіт, аж ось і пастуший пиріг») — аж дивно, що після вечері не питає, чи тим трапеза сподобалася. А ще тітонька Бебс у нас — королева десертів, щовечора щось нове, як не мелясово-бісквітний пудинг, то рулет із варенням (Патриція такий називає «мертвим немовлям», але я вирішила, що за столом тут цього краще не згадувати), як не лимонно-меренговий пиріг, то тертий пиріг із ревеню чи рисовий пудинг — що ж то на нас чекає в неділю? Що ми робитимемо в неділю? У нас удома в неділю ніхто не клопочеться по дому, тож і тут, мабуть, так само.
— Ти готова піти у церкву, Рубі?
Церква — це щось новеньке: ми-бо родина поган, як не рахувати Патриції, що ходить до недільної церкви щотижня і подалася б у черниці, якби не була таким відлюдьком. Я знаю, як виглядають церкви, бо тітонька Ґледіс колись мене водила у свою (класична така англіканська парафія). Теоретично, я не проти. Іде лише жіноцтво — «дідусь» узагалі майже не полишає своєї кімнати, а дядько Сідні по неділях закривається у вітальні й весь день слухає платівки Ґілберта й Саллівана.
Церква тут геть не така, як у тітоньки Ґледіс. По-перше, вона в підвалі, куди ведуть довгі спіральні кам’яні сходи й коридор, уздовж якого тягнуться опалювальні труби, а тоді треба пірнути у двері з маленькою табличкою «Церква духу». У підвалі дуже жарко і стоїть дивний хворобливо-солодкий запах, ніби аскорбінку змішали з антисептиком. Там зібралося вже чимало людей, що базікають, як у театрі. Парафіяни не одразу розсідаються по місцях, проте врешті починає грати маленький орган, і ми затягуємо гімн, тільки я не можу розібрати слова в молитовнику, тож просто закриваю й відкриваю рот, ґречно, як мені здається, імітуючи спів.
А тоді жінка, що представляється Ритою, запрошує чоловіка на ім’я містер Веджвуд на сцену. Тітонька Бебс нахиляється до мене й повідомляє, що містер Веджвуд — медіум-провідник до світу духу і говоритиме з ним під нашого імені.
— Із мертвими, — каже Роуз (вона побожно припідняла підборіддя, і я бачу родимку).
Вона уважно придивляється до мене, щоб зрозуміти, як я зреагую на цю інформацію. Роуз мене не злякає. Себто злякає, але я не покажу цього. Я просто підводжу брови в німому, але промовистому вияві здивування. Цікаво, чи мертві щось скажуть і мені? Але Дейзі (що, як мені починає здаватися, уміє читати думки), каже:
— Знаєш-но, мертві з незнайомцями не розмовляють.
Раз у них такий етикет, то до мене, мабуть, ніхто не звертатиметься, бо я ніяких мертвих не знаю (тут я помиляюся).
Тоді містер Веджвуд припрошує дух зійти поговорити з нами, і тут починають коїтися дивні речі — мертві вискакують звідусюди. Чоловік однієї жінки, що помер двадцять років тому, каже їй, що світло в кінці тунелю є. Тоді батько іншої жінки, що «вознісся в дух» минулого року, повідомляє їй, що скучає за кіно. Чиясь мати приходить сказати, щоб донька «вивела подряпину на кавовому столику» (за допомогою лляної олії), а за стільцем однієї жінки вискакує аж шестеро з’яв (чи бодай так каже містер Веджвуд) — це, виявляється, її сусіди, які загинули в пожежі тридцять років тому. Від мертвих немає ніякого рятунку. Своїй колишній сусідці вони радять «не тупцяти на місці, а йти вперед» — чи не до світла в кінці тунелю. Світ духів видається мені місцем доволі буденним, як напхом напхана приймальня лікаря, де гості змагаються один із одним у банальності.
Я саме пригрілася і починаю куняти, коли розумію, що містер Веджвуд завмер у кінці нашого ряду й дивиться просто на мене. Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками в музеї», після закриття браузера.